— Кожен у міру своїх можливостей.
Келихи торкнулися один одного. Артем свого не підняв. Він попросив чай без цукру, сів трохи боком, щоб не заважати сусідці, й почав розглядати обличчя за столом. Віра помітила, що він ніби звіряє людей із пам’яттю: комусь киває, комусь усміхається стримано, а на чиїйсь усмішці затримується довше, намагаючись зрозуміти, чи є там насмішка. Очі в нього були втомлені — у людей із такими очима зазвичай давно скінчилася звичка виправдовуватися.
— Артеме, а ти зараз де? Чим займаєшся? — запитала Діна Морозова, колись відмінниця, тепер власниця невеликого салону.
Він обхопив чашку долонями.
— Працюю. Беру різні проєкти.
— Це надто розпливчасто, — всміхнувся Гліб. — Усі ми чимось зайняті. Конкретніше можна?
Артем помовчав. Із кухні долинув стукіт посуду, і на секунду запахло смаженою цибулею.
— Консультую. Роблю інженерні висновки. Іноді проєктую.
— Ось як це називається, — Гліб театрально повернувся до інших. — Запам’ятовуйте. Коли не хочеться казати «ремонтую проводку за оголошеннями», треба сказати: «роблю інженерні висновки».
— Глібе, досить, — тихо промовила Ольга.
— А що такого? Проводка — важлива справа. Хтось же має лагодити розетки. Я робітничих людей поважаю. У мене таких на об’єктах повно.
Він усміхався, але в цій усмішці не було ані краплі поваги. Там була втіха мисливця, який чекає, коли загнаний звір здригнеться.
Артем не здригнувся.
— Розетки я теж умію лагодити, — сказав він рівно.
— Ось! — Гліб ляснув долонею по столу. — Отже, я майже вгадав. Людина знайшла своє покликання.
Віра відчула, як усередині піднімається гаряча, майже дитяча злість. Зазвичай вона уникала конфліктів. Усе життя згладжувала гострі кути: вдома, на роботі, у розмовах із роздратованими пацієнтами й утомленими родичами. Але зараз їй хотілося сказати Глібові щось таке, після чого він замовк би. Вона вже вдихнула, збираючись втрутитися, але Артем кинув на неї короткий погляд і ледь помітно похитав головою.
Не треба.
У цьому мовчазному жесті було надто багато звички терпіти. І від цього Вірі стало ще гіркіше.
Вечір котився далі. Згадували школу, контрольні, розбите вікно у спортивному залі, сувору вчительку, першу спільну поїздку всім класом за місто. Люди поступово розслаблялися. Діставали телефони, показували фотографії дітей, обговорювали кредити, хвороби батьків, роботу, втому, розлучення й плани, які колись здавалися простими.
Артем майже не брав участі в розмовах. Він усміхався, коли звучало щось добре, передавав страви, одного разу встав і підняв Ларисі серветку, що впала. Віра звернула увагу, що він не п’є алкоголю, а телефон тримає поруч із чашкою екраном донизу. Кілька разів екран спалахував. Артем дивився на ім’я, скидав виклик і знову відкладав телефон.
Гліб помітив це відразу.
— Хто там тебе смикає? — він нахилився вперед. — Дружина перевіряє? Чи борги вимагають повернути?
— Робота, — коротко відповів Артем.
— У суботу ввечері? На зустрічі випускників? Серйозна людина. Просто дуже.
— Буває.
— Не ховайся. Раз уже прийшов, розповідай. Одружився? Діти? Чи ти всі ці роки у своїх кресленнях прожив?
Артем повільно провів пальцем по краю чашки.
— Дружини вже немає.
За столом різко стало тихо. Навіть Гліб на мить утратив вираз обличчя. Віра відчула, як неприємно стиснуло горло.
— Пробач, — сказала Діна майже пошепки.
Артем кивнув.
— Донька є. Шістнадцять років.
— Ну, значить, зовсім не пропав, — Гліб швидко повернув собі колишній тон, хоча тепер у ньому звучала натягнутість. — А то ми вже хвилювалися.
— Хто це «ми»?
