Життя без прикрасЛюдмила Іванівна охнула, обернувшись до сестри. Та лише підняла підборіддя.
— А ти, люба, чи не забагато на себе береш? Уже й підпис, і підробка… Ти розумієш, що кажеш? Через гроші хочеш мого сина до в’язниці відправити?
— Через три мільйони двісті вісімнадцять тисяч.
— Я тобі не на базарі, щоб зі мною торгуватися. — Тамара Іванівна ступила ближче; місця між нами майже не лишилося. Я відчула запах її дорогого крему для рук, до якого домішувалося щось солодке, ресторанне. — А тепер слухай. Завтра поставиш підпис при всіх. Усміхнешся, зробиш усе гарно, як належить дружині. Відмовишся — Дмитро з тобою розлучиться. А після поділу отримаєш комірчину зі своїми простирадлами.
— Томо, та скажи ти їй без цих манівців, — втрутилася Людмила Іванівна, похитуючись. — Банк на папір до понеділка чекає. Адже й Володин будинок можуть забрати…
Сестра не договорила: Тамара Іванівна різко обернулася до неї. Людмила відсахнулася, хлюпнувши з келиха на підлогу. Більше ніхто не промовив ані слова. Лише нагорі постукувала труба, наче відлічуючи секунди.
Будинок свекра. П’ятнадцять років він будував його сам — у відпустках, на вихідних. Казав, що після нього залишаться фірма й цей будинок.
Отже, справа не обмежувалася передачею часток. Я згадала довіреність на управління, про яку Володимир Леонідович говорив на терасі. Виходило, вона дозволяла Дмитрові розпоряджатися батьковим майном, віддавати його в заставу. Зокрема й будинок.
Мабуть, з мого обличчя Тамара Іванівна зрозуміла, до чого я додумалася. На мить її власне обличчя стало іншим, немов маска зісковзнула. Під нею була не злість. Страх.
— Люда зайвого випила, не слухай. Ходімо, Людо. — Свекруха взяла сестру під лікоть і повела до виходу. Уже з порога кинула мені: — Знай своє місце, Валеріє. Я це тобі казала. Більше повторювати не збираюся.
За зачиненими дверима ще було чути кроки по бетону, шипіння Тамари Іванівни, жалібне бурмотіння її сестри. Я повернула телефон екраном до себе. Запис тривав: двадцять три хвилини, уся розмова, починаючи зі стуку.
Тремтіння почалося, коли я сіла на ліжко. Щоки палали, у вухах стугоніло від злості. Образу я залишила нагорі, біля стійки реєстрації.
Зараз хотілося розбудити їх усіх, піднятися з кожною роздруківкою й розкласти папери перед ними. Нехай Тамара Іванівна постоїть посеред лобі в шовковому халаті, нехай спробує відповісти. Дев’ятнадцять років вона називала мене прислугою. Хотілося побачити, як вона не знайде відповіді бодай на одне запитання. І Дмитрові хотілося завдати болю — такого самого, якого зазнала я.
Я не стала забороняти собі ці бажання. Ми прожили дев’ятнадцять років, а він тримав у телефоні знімок моєї картки. Удавати, ніби я вища за помсту, було б нечесно.
Потім згадала Володимира Леонідовича. Завтра він сяде перед гостями й підпише те, що може позбавити його будинку. Для помсти зараз не було місця. Мені потрібна була точність акта перевірки: подія, час, відповідальний, підтвердні документи. Злість могла засліпити, а завтра не можна було втратити жодного потрібного слова.
Дзеленькнув телефон. Дмитро.
Він написав: «Мама сказала, що ти все знаєш. Тільки обійдімося без цирку на татовому ювілеї. Йому сімдесят п’ять, серце хворе. Завтра підпишеш, і житимемо, як раніше. Щойно з’являться гроші, погашу картку. Обіцяю».
Слідом надійшло: «Валеріє, ти ж розумна. Виріши, що тобі дорожче: сім’я чи твої принципи».
Обидва повідомлення я перечитала по два рази, зробила скриншоти й надіслала Надії Євгенівні разом із записом. Додала: «Свекруха підтвердила використання картки. Вимагають застави квартири; схоже, через довіреність хочуть використати й майно свекра. Додаю запис розмови».
Дмитрові надіслала один рядок: «Мені важливо, щоб документ підписувала людина, чиє ім’я під ним стоїть».
Він прочитав. З’явилися три крапки, зникли, з’явилися знову. Відповіді я так і не отримала.
Погасивши світло, я лягла в одязі поверх покривала. Високо під стелею темніло вікно; зрідка по ньому ковзало світло автомобільних фар із парковки.
Уночі задзвонив телефон. Олександра.
— Мамо… Тільки не сердься, будь ласка.
Вона хвилювалася. За її голосом було чути оголошення про рейси.
— Сашо, де ти?
— В аеропорту. Через сорок хвилин посадка. Уранці прилечу до вас.
Я сіла на ліжку.
— Як в аеропорту? А сесія?
— Іспит буде наступного тижня. Перенесли, я домовилася. — Вона помовчала. — Мені годину тому дідусь зателефонував. Сам. Він же ніколи вночі не телефонує. Сказав, квиток уже куплений, а в аеропорту мене зустріне таксі.
— Дідусь? — перепитала я, насилу вимовивши слово.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.