Життя без прикрасПеред від’їздом Дмитро сухо кивнув на прощання. Він поїхав раніше за мене. Я вийшла сама. Дісталася до машини, зачинила двері, поклала долоні на кермо — і вперше за весь цей час розплакалася. Ридала довго, захлинаючись, негарно; шибки запітніли.
Про своє рішення я ні секунди не шкодувала. Я оплакувала дев’ятнадцять безповоротно втрачених років і себе колишню, яка сприймала мовчазне «по-своєму» за любов. Думала про Олександру: тепер у неї два доми, зустрічі з батьком у кафе, ніяковість. Про батька, який не дожив до того дня, коли я стала такою. На Дмитра, на його матір, на себе я злилася так, що хотілося кричати.
Нарешті сліз не лишилося. Я витерла обличчя, завела машину й поїхала на роботу. В іншому місті на мене чекав готель, який треба було перевірити. Моє розлучення не давало мені права підводити замовника.
Фірму Володимира Леонідовича вдалося зберегти, хоча втрати були. Як єдиний учасник товариства, він мав право звільнити генерального директора — і Дмитро втратив посаду. У компанії з’явився антикризовий керівник з іншого міста, чесна, прискіплива людина. Частину техніки довелося продати; з банками домовилися про реструктуризацію боргів.
Коли компанія надала інше забезпечення, банк звільнив Артема від поруки. З Дмитром він відтоді не розмовляє. Про Варвару кажуть, ніби вона перестала розмовляти з чоловіком за те, що той не розмовляє з її братом. Цей сімейний вузол розплутуватиметься ще довго.
Володимир Леонідович запропонував мені стати в його фірмі фінансовою ревізоркою. Я відмовилася.
— Перевіряти я вмію, Володимире Леонідовичу, але своїх перевіряти не візьмуся. Око звикає й перестає помічати. Кому, як не мені, це знати. Я пораджу вам чесну людину, яка нічим із вами не пов’язана.
Він обміркував мої слова й погодився. За тиждень у його бухгалтерії вже працювала моя колишня колега, обклавшись теками.
До свого будинку Володимир Леонідович переїхав сам. Тамара Іванівна залишилася у великому місті: Людмила винайняла для неї та Дмитра квартиру. Розлучатися вони не стали. Мабуть, у їхньому віці саме розлучення вже мало що змінювало; жити разом вони перестали.
Щонеділі, раз на тиждень, Володимир Леонідович телефонував мені. Розповідав, що відбувається в саду, як росте виноград, як сусідський кіт облюбував його ґанок для сну.
Через два місяці після розлучення написала Варвара: «Валеріє, пробач нам. Про поруку ми нічого не знали, про картку теж. Мама запевняла, що жити внизу ти зголосилася сама».
Я довго читала ці кілька рядків. Відповіла: «Розумію, Варваро. Дякую, що написала». Продовжувати не стала. Зла на неї я не тримала, але від вибачення до дружби пролягала довга дорога. Чи хотіла я її пройти — не знала.
Навесні я вибралася до мами в інше місто. Вперше за багато років могла залишитися на тиждень, а не на день. На вокзалі на мене чекала маленька сива жінка в надто теплому для цієї погоди пальті. Мама обійняла мене й довго не відпускала.
Удома за чаєм вона відкрила скриньку й дістала конверт. Адресу було написано великими кутастими літерами.
— Від Володимира Леонідовича. Прийшов два тижні тому. Спершу я все боялася відкрити, а прочитала — два дні плакала.
Я розгорнула листа. Він нагадував інженерний текст: нічого зайвого, кожне слово на своєму місці. Володимир Леонідович писав, що вже двадцять сім років несе борг, розплатитися з яким неможливо. Щороку в день загибелі Олега він ставив у церкві свічку, але нікому про це не розповідав. Пишався тим, що його онука є онукою Олега Нагірного, і просив пробачити дев’ятнадцять років мовчання. Нижче було приписано звернення до мами: «Ольго Георгіївно, можна мені побувати у вас улітку? Я привіз би вам винограду, який виростив у своєму саду. Думаю, Олег його любив».
— Любив, — тихо сказала мама. — Ще й як любив. Валеріє, я дозволю йому приїхати. Ти вважаєш, так буде правильно?
— Правильно, мамо.
Вона всміхнулася крізь сльози, і вперше за багато років у її усмішці не було гіркоти.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.