Життя без прикрасЗаяву прийняв майор з акуратними вусами, який говорив неквапливо. Він прочитав її уважно, зупиняючись для уточнень. Я показала скриншоти повідомлень Дмитра, увімкнула уривок розмови з Тамарою Іванівною. Майор хмикнув.
— Сімейна історія, виходить.
— Сімейна. Тільки підпис у нас не спільний. Мій.
— Це зрозуміло. — Він заповнив підтвердження й віддав мені. — Зареєстрували. Перевірятимемо, до готелю надішлемо запит. Якщо вони збережуть листування й записи з камер…
— Керівниця вже дала таке розпорядження.
Майор відірвався від паперів.
— А працюєте ви ким, Валеріє Олегівно?
— Ревізоркою готельного сервісу.
— Помітно, — сказав він, не всміхнувшись. — Зазвичай приходять плакати, документів жодних. А у вас ціла папка. Сьогодні до вечора працівник поліції приїде до готелю. У вас пояснення візьме, можливо, і в чоловіка. Свято зривати ніхто не збирається, не хвилюйтеся.
Назад ми приїхали о пів на одинадцяту. Через пожвавлене лобі йшли до витягів гості з лижами. У невеликій черзі біля центральної стійки стояв Дмитро.
До процедури Світлана Аркадіївна взялася о дев’ятій ранку. Усім гостям групи Ковтун надіслали ввічливе повідомлення: «У зв’язку з офіційною заявою держателя картки потрібно змінити спосіб оплати бронювання. До дванадцятої години просимо повідомити, яким іншим способом ви оплатите бронювання».
Я зупинилася біля колони, де була не такою помітною. Саша стала зі мною. Дмитро подав Аллі корпоративну картку. Термінал пискнув, адміністраторка глянула на екран.
— Дмитре Володимировичу, перепрошую, платіж відхилено.
— Повторіть.
Ще один короткий писк.
— Знову відмова. Банк вказує на обмеження за рахунком.
У чоловіка почервоніла шия. Він вийняв іншу картку, особисту. Відмовили й за нею — мабуть, давно вичерпав ліміт. Обернувшись, Дмитро побачив мене. Його обличчя спорожніло.
Біля нього стояли Варвара з Артемом, обоє вже вдягнені для катання. Артем дедалі здивованіше дивився на швагра.
— Дмитре, що за справи? Ти ж запевняв, що заплатив за все.
— У банку збій. Тимчасово, — процідив чоловік. — Вирішу.
— Збій? Дівчино, я хочу зрозуміти, що означає це обмеження за рахунком.
Алла безпорадно подивилася на керівницю, яка виходила зі службових дверей.
— Це означає, що на рахунок компанії накладено обмеження, — спокійно пояснила Світлана Аркадіївна. — Подробиці власникові картки повідомить його банк. Артеме Кириловичу, за ваш номер теж потрібна оплата. Можете внести її зараз, якщо зручно.
Тихо вилаявшись, Артем дістав із гаманця картку. Термінал проводив платіж, а він не зводив очей із Дмитра, наче раптом побачив незнайому людину.
Тут із ліфта вийшла Тамара Іванівна — норковий жакет, бездоганна зачіска. Їй вистачило одного погляду, щоб оцінити, що відбувається. Вона відразу попрямувала до мене.
— Твоїх рук справа, — сказала вона. Голос був негучний, але біля стійки обернулися. — Негайно дозволь їм списати оплату з твоєї картки. Ти ж сім’я.
Власний спокій здивував мене.
— Тамаро Іванівно, ще вчора до сім’ї мене не зараховували. Тут-таки, при всіх, ви мені це пояснили. А сім’я, наскільки я розумію, сама за себе платить.
Свекруха застигла, роззявивши рота. Поруч тихо втягнула повітря Саша. Тамара Іванівна помітила онуку, і обличчя її здригнулося.
— Сашенько? Ти звідки взялася?
— Дідусь покликав. Здрастуй, бабусю, — рівно відповіла донька.
Отримавши чек, Артем підійшов до мене.
— Валеріє, можна на хвилину? Що у фірмі відбувається?
Я не відразу відповіла. Друзями ми не були, ворогами теж. На сімейних вечерях він зазвичай мовчки їв, хвалив свою автомийку, іноді невдало жартував. Зараз мені здалося, що він починає підозрювати, що і його обманули.
— Артеме, чужі справи переказувати не стану. Є відкрита база судових справ, доступна кожному. Знайдіть фірму Володимира Леонідовича. Перегляньте список відповідачів.
Він набрав назву в телефоні, почав гортати. Палець зупинився, брови повільно піднялися.
— Стривай… Я тут. Співвідповідач. І поручитель за кредитом.
— Ви поруку підписували?
— Рік тому Дмитро… — Артем ковтнув. — Приніс папір. Сказав, банкові підпис родича потрібен, формальність. Я читати не став. Свій же.
Він повільно обернувся. Дмитро й досі тримав біля стійки марну картку.
— Ти мою мийку під свої борги підставив? — тихо запитав Артем. — Моєю мийкою поручився, а мені ні слова?
— Артеме, це ненадовго, — швидко заговорив Дмитро. — До тебе банк не дістанеться. Я тобі пояснював.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.