Життя без прикрас— Що, діду, все своє ще на заводі випив? Чи дружина забороняє?
— Мені не подобається вино.
— Не подобається йому! Ви чули? Та як зварювальник не п’є, то й піп тоді без віри!
Стіл відгукнувся сміхом. Коли Ярош запитав, де я тепер працюю, син поквапився відповісти раніше за мене:
— Тато вже на пенсії. Тримає бджіл.
Брови директора поповзли вгору.
— Бджіл? Добре діло. Бджола ж вона як робітник: гарує все життя, а господареві дістається мед.
Знову засміялися. Ярош поцікавився моєю колишньою роботою.
— На вашому заводі був зварювальником. Потім став майстром у ливарному.
— Отже, майже колеги! Різниця невелика: я зверху, ви знизу.
Наступний жарт теж удався. А потім у нього впала серветка. Я сидів, витягнувши під столом ноги; нахилившись, господар побачив мої черевики. Підвівся вже з готовим зауваженням:
— Знатне взуття, діду! Не з олімпіади вісімдесятого року збереглося? Йому місце в нашому заводському музеї. Щоправда, музей ми закриваємо, там якраз звільниться.
Під загальний сміх я відзначив для себе лише одне: закривають музей. Він містився в старій прохідній. Уголос я нічого не сказав.
— Тату, тихіше, — попросила Поліна.
Ярош відмахнувся.
— Що знову «тату»? Пожартувати не можна? Олексію, ти ж не образився? Майже рідня вже, свої люди.
— Образи немає.
— Оце правильно! Гарт робочої людини: його хоч у піч, хоч в ополонку.
За дві години він дістався й до куртки, й до моєї пенсії.
— Шкіра добра, нічого не скажеш. Тільки час уже її на латки пускати. А пенсія у зварювальника яка? Тисяч двадцять? На мед, мабуть, вистачить.
Сміх потроху стихав. Спочатку гості сміялися голосно, потім стриманіше, а під кінець, мені здалося, вже за звичкою — так на роботі сміються з начальницьких жартів. Руденко старався більше за інших.
Поліна сиділа навпроти мене. Бліде обличчя, червоні плями на щоках; вона жодного разу не засміялася. Кілька разів заводила розмову то про школу, то про весну, то про місце для весілля. Батько щоразу повертався до мене. Цього вечора розвагою йому був я.
Михайло їв, пив вино, яке підливав Ярош, усміхався слідом за іншими. І мовчав. Лише одного разу, почувши про мою пенсію, теж коротко, неголосно засміявся. Це я запам’ятав.
За той вечір запам’яталося багато чого. Жодне запитання Яроша не потребувало моєї відповіді: йому потрібен був привід розсміятися. На стінах вітальні висіли фотографії — він із головою області, з якимось депутатом, перед новим цехом. Батьківських фотографій серед них не було.
Жінці, яка подавала страви, він кидав розпорядження вбік, навіть не дивлячись на неї:
— Забери. Принеси. Не це.
Наче розмовляв із меблями.
Потім розчервонілий господар узявся хвалитися заводом.
— Золоте дно в мене, а не завод. От тільки власники нетямущі. Якийсь фонд у столиці. Сидять по кабінетах, роздивляються цифри, хоч би раз приїхали. Їм звіт покрасивіший подавай. Ну, отримають красивий. У понеділок рада, почну баласт різати. Усяке стар’я. Досить пенсіонерів годувати, в мене не соціальна служба.
Руслан засміявся:
— У нас роль лісового санітара дісталася Анатолію Євгеновичу!
Ярош задоволено кивнув. А я слухав і думав про людей, яких він називав баластом. Багатьох я знав на ім’я.
І самого директора знав краще, ніж він міг припустити. Усі ці роки моя людина щомісяця привозила зі столиці звіти. Внизу стояв знайомий підпис — широкий, розмашистий, із довгим хвостом. Я знав його платню, знав, яку машину він придбав торік за заводські гроші. Йому ж про мене було відомо рівно те, що він бачив: руки, потерта куртка, старі черевики.
Під кінець вечері принесли чай і торт. Ярош підвівся з келихом. Довго говорив про молодят, про єдину доньку, для якої йому нічого не шкода. Обіцяв весілля, яке Ольховеж пам’ятатиме десять років. Потім глянув на мене поверх келиха з тією самою солодкою, ситою усмішкою.
— Робітниче в нас сватання виходить. Будемо родинами дружити. Ти, Олексію, не хвилюйся, заняття тобі знайдемо. Нам на завод потрібен сторож. Підеш, діду?
— Піду.
Сміх.
Схопившись, Поліна відійшла від столу.
— Поліно, та що з тобою! — крикнула навздогін Маргарита Артемівна. — Це ж татові жарти!
Господар досміявся й продовжив:
— А я не жартую, серйозно кажу. На старій прохідній у мене баба сидить, їй сто років в обід. У понеділок однаково прибираю. Ти міцний чоловік, будеш ворота стерегти, шлагбаум піднімати. Багато не заплатимо, але на бджіл тобі вистачить. У відділ кадрів зателефоную, оформлять.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.