Люди Цвяха кинулися до боксу, до машин, хтось тягнув Цвяха за комір в укриття, а про Маринку на кілька секунд забули. І цих секунд їй вистачило: вона, сама розумниця, рвонула в інший бік, за ріг, до дороги, як біжать, коли розуміють, що другого шансу не буде. Ніхто за нею не кинувся.
Під вогнем не до заручниці, під вогнем кожен думає про свою голову. Лідія дочекалася, поки Маринка зникне за елеватором на дорозі, поклала останній постріл у ліхтарний стовп над воротами, просто щоб страх осів глибше, і почала спускатися. Спокійно, не кваплячись.
На той час, коли люди Довгого отямилися й вислали когось до вежі, на вежі нікого не було. Тільки на даху, якби хтось здогадався туди вилізти, лежала б жменька стріляних гільз. Але й їх Лідія зібрала, усі до одної, звичним рухом, згортаючи латунь у кишеню.
Двадцять років минуло, а рука пам’ятала. Не залишай по собі нічого. До полудня все місто вже знало: на автобазі за елеватором хтось розстріляв людей Довгого.
Говорили різне. Говорили про конкурентів з області, про приїжджих, про старі борги самого Довгого. Нікому й на думку не спало подивитися на вежу.
І вже точно нікому не спало на думку подумати про стару з околиці, яка цієї самої години, як завжди, розвішувала у дворі білизну й бурмотіла сама до себе. Маринка дісталася додому надвечір, подряпана, в розірваній кофті, але жива. Вона кинулася до бабусі, притислася, затрусилася.
І Лідія гладила її по голові сухою долонею й говорила рівні, порожні слова, якими заспокоюють дітей. Маринка не питала, хто стріляв. Маринка була надто налякана, щоб думати.
А Лідія не збиралася їй казати. Уночі, коли онука заснула, Лідія вийшла в сарай, розібрала гвинтівку, вичистила, загорнула в ганчір’я й сховала під дошку. Потім сіла на поріг і довго дивилася на темний двір.
Вона розуміла, що зробила. Вона розуміла, що тепер це не скінчиться листами й сльозами в нотаріуса. Заболотний — людина терпляча, але він не залишить без відповіді постріли по своїх людях.
Він шукатиме стрільця. І рано чи пізно, не завтра, але рано чи пізно, хтось досить розумний складе в одну лінію вбитого Павла, обшук у сараї, стару, яка тримала спину рівніше, ніж належало, і стрільця, який б’є без промаху й не залишає гільз. Вона сама почала війну, яку двадцять років обходила стороною.
І на цій війні в неї була тільки одна перевага, та сама, що й завжди. Її ніхто не сприймав серйозно. Поки що…👉Продовження, натисніть на кнопку “Далі” під рекламою👇👇👇
