Не чіпати саму, стару чіпати поки що ні до чого. Що з неї взяти? А через онуку? Маринку відвезуть, налякають, може, змусять підписати все, що треба, а заодно подивляться. Забігає стара, заметушиться, покаже себе ще раз.
Маринка була не лише заручницею. Маринка була наживкою на Лідію. Отже, метушитися не можна.
Отже, треба зробити так, як вони не чекають. Уночі Лідія вийшла в сарай, відсунула дальню дошку й дістала згорток. Розгорнула ганчір’я на верстаку при світлі лампи.
Метал лежав у мастилі рівно так, як вона його залишила двадцять років тому. Вона чистила його двічі на рік потай уночі, сама не знаючи, навіщо. Тепер знала, навіщо.
Вона зібрала гвинтівку звичними руками, перевірила механізм, поставила оптику. Пальці пам’ятали все. Голова забула імена, обличчя, роки, а пальці не забули нічого.
До ранку вона знала, де шукати Маринку. У місті було небагато місць, куди Довгий звозив людей поговорити. Покинута автобаза за елеватором, де раніше стояли вантажівки місцевого господарства. Про це місце в місті шепотілися.
Лідія там ніколи не була, але вона знала головне правило — такі місця вибирають за те, що навколо відкритий простір і один під’їзд. Те, що робить їх зручними для тих, хто тримає, робить їх уразливими для того, хто дивиться здалеку. Вона прийшла туди затемна, пішки, дворами.
Лягла на плаский дах водонапірної вежі біля елеватора. Стара вежа, драбина іржава, але ціла. Звідти автобаза лежала як на долоні.
Двір, ворота, два бокси, сіра машина біля стіни і поряд чорний седан. Лідія вмостилася, підклала ганчір’я під лікті й стала чекати. Чекати вона вміла найкраще у світі.
Вона пролежала на холодному залізі до світанку і ще пів ранку, не ворухнувшись, аж поки все не почалося. Маринку вивели у двір близько одинадцятої. З нею вийшли троє — Цвях і двоє з бригади.
Маринку тримали за лікоть. Вона йшла, спотикаючись, бліда, але ціла. Її лякали, але поки що не зачепили всерйоз.
Цвях щось говорив їй, нахилившись до обличчя, і з того, як Маринка здригалася, Лідія зрозуміла, що говорять про неї, про бабу. Де стара тримає, що ховає, чого боїться. Лідія дивилася в оптику й рахувала.
Троє у дворі. Один у чорному седані, за кермом. Видно силует.
Ще, мабуть, є всередині. Стріляти по людях вона не збиралася. Не тому, що не могла, а тому, що мертвий Цвях у дворі означав би війну негайно, а Маринка була поруч, за три кроки від нього.
Лідія прийшла не вбивати. Вона прийшла показати. Показати так, щоб зрозуміли тільки ті, кому треба, і щоб Маринку відпустили самі.
Вона навела перехрестя на переднє колесо седана й вистрілила. Звук розкотився пустирем, відбитий елеватором так, що стало незрозуміло, звідки він. Колесо седана осіло.
Люди у дворі присіли, закрутили головами. Другий постріл Лідія поклала в стіну боксу, за пів метра над головою Цвяха. Крихта полетіла йому в обличчя, і він упав на землю, прикриваючи голову.
Третій — у лобове скло сірої машини, по центру, щоб пішла павутина. Вона стріляла розмірено, з паузами, даючи їм час усвідомити: їх бачать, їх тримають на прицілі, і той, хто тримає, не хибить. Двір перетворився на переполох…👉Продовження, натисніть на кнопку “Далі” під рекламою👇👇👇
