І все разом працювало так гладко, що люди самі несли ключі від будинків, аби ця гладка машина їх відпустила. Вона й далі йшла б по ниточці обережно, але тут Лідія вперше за весь цей час помилилася. І помилка дорого їй коштувала.
Їй треба було побачити Романа Васильовича зблизька. Обличчя, руки, манеру. По обличчю вона читала людей точніше, ніж по документах.
Вона дізналася, що в четвер він буває в конторі Заболотного на ринку, і в четвер прийшла туди. Знову зі сльозами, знову дурною бабою просити, щоб добру людину Романа Васильовича покликали розтлумачити їй, старій, що за борг на онуці. Вона хотіла тільки подивитися.
Вона подивилася. Роман Васильович вийшов до неї в коридор, сухорлявий, сивуватий, у доброму костюмі, з тихим, рівним голосом. Він був ввічливий.
Він узяв її під лікоть, посадив, звелів принести води. І поки він говорив їй лагідні, порожні слова, Лідія дивилася йому в очі й розуміла, що перед нею людина не така, як Цвях. Цвях — це кулак, а цей — голова, холодна, рахівнича, без злості й без жалю, як арифмометр.
І він теж на неї подивився. Він дивився на неї рівно на секунду довше, ніж дивляться на стару, що вижила з розуму. Щось було в тому, як вона тримала спину — рівніше, ніж належало в її ролі.
Щось у тому, як вона підвела на нього очі, зачепило в ньому тонку, натреновану струну. Роман Васильович не був дурнем. Він нічого не сказав, провів її до дверей, попрощався лагідно.
Але Лідія, виходячи, знала: вона себе показала. Лише одним рухом, одним поглядом, але людині, яка живе тим, що помічає такі рухи, цього вистачило. Вдома вона лаяла себе вголос, тихо, звичними, старими словами.
Не можна було йти самій. Не можна було дивитися йому в очі. Двадцять років вона не зробила жодної такої помилки, бо двадцять років їй нічого не було треба.
А тепер стало треба, і вона поквапилася, і її побачили. Розплата прийшла швидше, ніж вона думала. За два дні Маринка не повернулася з роботи.
Маринка працювала в швейному цеху на околиці. Зміна закінчувалася о шостій, додому вона приходила о сьомій. О сьомій її не було.
О восьмій Лідія вийшла до дороги й стояла біля стовпа, дивлячись, як із-за повороту виїжджають чужі машини, і жодна не гальмує. О дев’ятій вона повернулася в дім і сіла біля вікна. Вона не дзвонила в поліцію.
Телефона в неї не було. А бігти до автомата означало втратити час намарно. Один дзвінок, а до ранку справу все одно ніхто не підніме.
Вона не металася й не плакала. Вона сиділа й думала так, як думають, коли паніка — це розкіш, якої не можна собі дозволити. Її побачили в Романа Васильовича.
За два дні забрали Маринку. Зв’язок був прямий. Вони зрозуміли, що стара не така проста, як здається, і вирішили її перевірити…👉Продовження, натисніть на кнопку “Далі” під рекламою👇👇👇
