Олег Петрович Заболотний дізнався про стрілянину на автобазі за годину після того, як вона сталася. І першим, що він відчув, була не лють, а цікавість. Він сидів у кабінеті над ринком у тиші за великим столом і слухав Цвяха, який стояв перед ним із крихтою у волоссі й розповідав збивано.
Заболотний не перебивав. Він узагалі рідко перебивав, умів слухати до кінця, і це робило розмову з ним важчою за будь-який крик. Коли Цвях замовк, Заболотний помовчав іще трохи, дивлячись у вікно на ринок, і сказав неголосно:
— Стрілець хороший.
— По колесу, по стіні, по ліхтарю. Жодного по людині. — Він обернувся. — Тебе вбити хотіли, Назаре?
— Ну а навіщо тоді стріляв, якщо не вбити? — буркнув Цвях.
— Для того, що тебе не вбити хотіли. Тебе лякали. І дівку відпустили, щоб ти зрозумів.
— Прийшли по неї, а не по тебе.
Заболотний постукав пальцями по столу.
— Це не люди з області.
— Люди з області поклали б тебе у дворі, усіх трьох, і поїхали. Це хтось місцевий, хтось, кому потрібна саме ця дівка і хто вміє стріляти так, як у нас ніхто не вміє.
Він не сказав уголос того, про що подумав.
Він подумав про стару з околиці, ту, про яку йому доповів Роман:
— Дивна бабка, Олеже Петровичу. Грає божевільну, а спина пряма і очі стоячі.
— Я таких бачив.
Заболотний тоді пропустив це повз вуха. Стара вона, стара й годі.
Але тепер два спостереження лягли поруч і лягли незручно. Він звелів Цвяхові поки що дівку й стару не чіпати, чекати, дивитися. Заболотний завжди спершу дивився.
Він був Довгим недарма. А в цей самий час в іншому кінці міста капітан Бондаренко сидів в архіві місцевого відділку й робив те, за що його давно могли вигнати зі служби. Піднімав справу, яку йому заборонили піднімати.
Стрілянина на автобазі розв’язала йому руки. Раз пішла стрілянина по людях Заболотного, значить, можна писати рапорт, можна заводити справу про невстановлених осіб, можна ходити й розпитувати під цим приводом. І під цим же приводом Бондаренко витяг з архіву те, до чого підбирався два роки, — справу про безвісне зникнення капітана Савченка.
Савченко був його напарником. Тихий, упертий, прискіпливий чоловік. У дев’яносто третьому Савченко копав під земельні оборудки Заболотного, сам, без санкції, на свій страх.
А потім поїхав на вихідні на риболовлю й не повернувся. Машину знайшли біля річки, самого нема. Списали на нещасний випадок.
Потонув, віднесло течією, тіло не знайдено. Справу закрили. Бондаренко тоді промовчав, бо був сам і розумів, що його зжеруть.
Він мовчав два роки. І два роки ходив повз порожній стіл Савченка. Тепер він сидів над двома папками відразу — над справою Савченка і над справою Павла Кравченка, яку теж зумів витягти…👉Продовження, натисніть на кнопку “Далі” під рекламою👇👇👇
