І що довше він дивився, то ясніше бачив одне й те саме обличчя у двох різних смертях. Савченко потонув у річці біля прибережної околиці. Павло Кравченко впав з урвища біля тієї ж річки, тільки вище за течією.
Обидва — нещасні випадки. Обидві справи закриті за три дні. Обидві закриті за резолюцією однієї й тієї самої людини — заступника начальника відділку майора Коваленка.
І Савченко перед смертю займався землею біля річки. І Павло Кравченко. Бондаренко перевірив.
За тиждень до смерті ходив до служби реєстрації нерухомості й запитував старі плани забудови того самого берега. Бондаренко відкинувся на стільці. Картинка склалася, і від неї стало холодно.
Це була не помста за борг. Не побутовуха. Не п’яна бійка на урвищі.
Заболотний багато років зачищав берег річки від людей, які заважали. Скуповував, виживав, а тих, хто копав надто глибоко, прибирав під виглядом нещасних випадків. Савченко копнув і потонув.
Павло Кравченко навіщось підняв старі плани того берега й упав з урвища. А тепер прийшли по доньку Павла і по двір його матері, який стоїть біля яру, над тією ж річкою. Отже, справа була не в бабиному дворі як такому.
Справа була в березі. І двір Кравченків, і ділянка, де потонув Савченко, і урвище, з якого впав Павло, — усе це лежало на одній лінії вздовж річки. Заболотному потрібен був увесь берег цілком.
Навіщо? Бондаренко поки що не розумів. Але він зрозумів головне. Це не один борг і не одна родина.
Це система, яка працює вже роками й яка закатала в нещасні випадки не одну людину. Він зібрав папки, сховав їх за пазуху й вийшов з архіву. Біля дверей відділку йому трапився майор Коваленко, огрядний, захеканий, з маленькими уважними очима.
Коваленко подивився на папки, що випиналися з-під кітеля Бондаренка, і спитав рівним голосом, що капітан робив в архіві. Бондаренко відповів, що шукав по справі про стрілянину. Коваленко покивав, затримав на ньому погляд на секунду довше, ніж треба, і пройшов повз.
Бондаренко зрозумів, що його засікли. Тепер у нього було мало часу. Увечері він зробив те, чого не робив два роки.
Приїхав до старої Кравченко. Він сам не знав до пуття, навіщо. Щось у тій бурмочучій бабі, що приходила до нього у відділок, не давало йому спокою.
Вона сказала: «Пашу скинули». Не так, як кажуть убиті горем матері. Вона сказала це як людина, яка знає.
Лідія впустила його, напоїла чаєм. І хвилин десять грала божевільну, а потім подивилася на нього просто, і Бондаренко побачив ті самі стоячі очі, про які, сам того не знаючи, говорив Роман Заболотному.
— Ви напарника шукаєте, капітане? — сказала Лідія рівним голосом, без старечого тремтіння.
— Савченка. Він потонув там само, де мій син упав. Ви це вже зрозуміли, інакше б не приїхали.
Бондаренко поставив чашку…👉Продовження, натисніть на кнопку “Далі” під рекламою👇👇👇
