На ньому був звичайний робочий одяг, у якому він щодня порався по господарству. Але тримався сусід рівно, без метушні, і його спокій одразу порушив ретельно вибудувану сцену. Мирон Васильович повільно оглянув півколо родичів, затримав погляд на Богданові з Оксаною й став неподалік від мене.
— А ви, власне, хто? — зверхньо запитала Оксана, оцінивши потерту куртку й грубі черевики.
— Сусід. Мирон Савчук. Живу через два будинки. А ви ким доводитеся жінці, до якої приїхали цілим натовпом і влаштували допит біля її порога?
Богдан виступив уперед. Поява стороннього позбавляла його впевненості, і тому говорив він різкіше, ніж раніше:
— Ми її родина й приїхали рятувати. У матері проблеми з розумом, вона не розуміє, що робить.
Дядько Мирон підійшов ближче й зупинився поруч зі мною. Він не торкався мене, не вимовляв підбадьорливих слів, але одного його твердого плеча вистачило, щоб я знову відчула землю під ногами.
— Із розумом, кажеш, негаразд? — перепитав він, не зводячи ясного погляду із сина. — Дивно. Я вже не перший день спілкуюся з Галиною Степанівною й бачу людину, яка чудово розуміє, що відбувається. Людину спокійну, притомну й значно сильнішу за багатьох із тих, хто зараз тут стоїть.
У натовпі заворушилися. Хтось переступив з ноги на ногу, Людмила опустила руки, досі притиснуті до грудей. Богдан хотів перебити сусіда, однак той не підвищив голосу й усе ж не дозволив себе зупинити.
— Я на власні очі бачив, як у день народження рідний син привіз літню матір до цього занедбаного будинку, вивантажив сумку й поїхав. Ніхто її сюди не заманював, і нізвідки вона не тікала. Її залишили, наче непотрібну річ. Ви називаєте це порятунком?
Родичами прокотився негучний гомін. Оксана відкрила рота, але Мирон Васильович перевів погляд на неї, і заготовлене заперечення так і не пролунало.
— За ці дні ваша нібито безпорадна хвора сама розчистила кімнату, розтопила піч, зуміла підняти воду зі старого колодязя, вимила будинок і почала перекопувати город. Вона планує роботу, обережно поводиться з інструментами, пам’ятає кожну домовленість і міркує ясніше за багатьох. Хіба так виглядає людина, яка втратила зв’язок із реальністю? Ні. Так виглядає той, у кого відібрали майже все, але не змогли відібрати волю до життя.
Він зробив крок до Богдана. Син мимоволі подався назад.
— А от ваша поведінка справді викликає запитання. Ви приїхали на дорогих машинах, добре вдягнені, але запевняєте, що мати залишила вас без засобів. Якщо ви так зайняті її лікуванням, чому привезли не лікаря, а родичів? Чому збираєте свідків проти неї замість того, щоб спокійно вислухати? Збоку це схоже не на турботу, а на спробу забрати останнє в людини, яку ви вважаєте беззахисною.
Дядько Мирон говорив без образ, і від цього його слова звучали ще переконливіше. Він назвав те, що відбувалося, тим, чим воно було: нападом, прикритим сльозами й красивими словами.
Добре відрепетирований спектакль почав розвалюватися. Ті, хто приїхав підтримати нещасного сина, тепер дивилися на нього з сумнівом. Оксана міцніше вчепилася в лікоть чоловіка, але її поза скорботної дружини вже нікого не переконувала.
Людмила відокремилася від інших і підійшла до мене.
— Галю, він справді залишив тебе тут саму?
Я мовчки кивнула. Не стала виправдовуватися, описувати дорогу, стару сумку чи перші години біля забитого дошками будинку. Одного руху голови виявилося досить. Сестра подивилася на Богдана вже без жалю, а довкола почулися обурені голоси.
Тарас, кремезний дорослий чоловік, підійшов до нього впритул.
— Ти що витворяєш? Рідну матір вирішив зламати, а нас покликав, щоб ми тобі допомогли?
Богдан відступив. Він спробував щось сказати про хворобу, але тепер кожне слово звучало як нове підтвердження брехні. Оксана різко потягла чоловіка за руку до машини. Маска смирення зникла; на обличчі лишилося тільки бажання якнайшвидше вибратися з місця, де їхній план обернувся публічним викриттям.
Вони майже бігли під важкими поглядами людей, яких самі привезли як суддів. Дверцята грюкнули, колеса здійняли пил, і автомобіль рвонув геть. Інші ще якийсь час стояли біля будинку, розгублено перемовляючись, а потім теж почали роз’їжджатися. Ніхто більше не пропонував мені клініку й не дивився на мене як на небезпечну хвору.
Коли остання машина зникла, ми лишилися вдвох із дядьком Мироном. Я повернулася до нього, відчуваючи, як після напруження тремтять коліна.
— Дякую, — вимовила я ледь чутно.
Він провів долонею по сивій бороді й усміхнувся.
— За правду не дякують, сусідко. Якщо людина її бачила, вона зобов’язана сказати.
Пил поволі осідав на дорогу. Я розуміла: Богдан і Оксана програли не лише суперечку. Їхня поразка сталася тут, перед людьми, чиєю довірою вони спробували скористатися. Фінансові обмеження ще можна було оскаржувати, судові папери — затягувати, але моральне банкрутство вже стало очевидним і незворотним. Вони хотіли перетворити мій сором на доказ своєї правоти, а виставили напоказ власну брехню…
