Мільярдер перевірив камери, поки його не було вдома

— Повернися, Ірино. Тільки не покоївкою.

— А ким?

— Людиною, яку я хотів би пізнати ближче. Без поспіху.

— Без поспіху мені підходить.

Леонід запропонував чай.

— Кому-небудь налити?

— Від чаю не відмовимося, Леоніде.

— Наступного року я збираюся на спочинок, — сказав дворецький Максимові.

— Тоді спочатку підготуй заміну.

— Я знаю, кому варто було б керувати цим домом.

— Мені? — запитала Ірина. — Я ж збираюся стати вчителькою.

Згодом за спільним столом знову хвалили пиріг.

— Кращого в усьому краї не знайти.

— Щовівторка те саме.

— І щовівторка — правда.

— Вгадайте, хто завершив свій перший рік учителювання? — запитала Ірина.

— Моя донька! — озвалася Галина.

— Вітаю, Степанюк, — сказав Леонід.

— Можна просто Ірина.

— Домовилися.

Підійшов Максим.

— Запізнився?

— На п’ять хвилин.

— Треба було дещо забрати. Ось, квіти й твій зошит. Ти залишила його в мене в машині.

— Зазирав?

— Тільки на сьогоднішню сторінку.

— Вона ж порожня.

— Уже ні.

На сторінці було написано: «Сьогодні Ірина Степанюк сказала „так“».

— Зробиш цей запис правдою? — запитав Максим.

— Так, Максиме. Так.

Галина звернулася до Леоніда:

— Я казала, що він по неї повернеться.

— Двічі на тиждень казала.

— Твій батько полюбив би його, — сказала вона доньці.

— Брошка ніби завжди була твоєю, — зауважив Максим.

— Твоя мама дала мені поносити.

— Ось і одна добра подія на сьогодні.

— Тільки одна? — запитала Ірина. — Сьогодні я багато запишу.