Життя без прикрас— Мамо, що це там?
— Петрович, — відповіла Оксана Василівна, зайнята козою. — Навпроти живе. З ранку до ночі зварює у своєму гаражі: кому ворота, кому огорожу, кому мангал. Руки золоті. А вже характер — не приведи Господи.
Ірина перевела погляд зі спалахів на щиток, потім назад.
— Зварювання, мабуть, багато світла бере?
— Мабуть. Я ж звідки знаю? — Мама підвела голову, побачила її обличчя й сплеснула руками. — Ірино, не здумай! Від стовпа в нього свій дріт, ти вчора сама дивилася.
— І що? Може, одного йому мало. Я ж тільки запитаю.
— Ірочко!
Донька вже переходила дорогу. Із прочиненого гаража тягнуло гарячим металом і чимось кислим. Над залізною конструкцією, розсипаючи іскри, схилився широкоплечий чоловік років шістдесяти. Шкіряний фартух, зварювальна маска.
— Добридень! — голосно гукнула Ірина.
Іскри перестали сипатися. Чоловік відкинув маску; на розчервонілому від жару обличчі вирізнялися сиві вуса й невдоволені очі.
— Тобі чого?
— Я донька Оксани Василівни, з будинку навпроти. Можна запитати, скільки у вас зварювання споживає електрики?
Петрович помовчав, розглядаючи непрохану гостю.
— А тобі яке діло?
— Мамі за минулий місяць двадцять три тисячі нарахували. От і намагаюся дізнатися, хто скільки споживає.
Вона намагалася говорити м’якше, але зміст запитання до Петровича дійшов. Його обличчя почервоніло ще дужче, хоча здавалося, що далі вже нікуди.
— Це ти мене в злодії записала?
— Я тільки запитала.
— Тільки запитала, аякже! — Він кинув тримач на верстак і пішов у куток, до папірців на цвяшку. Зірвавши верхній, тицьнув його Ірині під ніс. — Тримай. Читай!
У квитанції стояло дев’ятнадцять тисяч із копійками.
— Усе сам оплачую! — гримів Петрович. — До останньої копійки. Я працюю, а не до чужих дротів лізу. На заводі тридцять років відгарував, грамот повна шафа! А тут пігалиця з міста заявляється…
— Пробачте, я не хотіла вас образити, — пробурмотіла Ірина, відступаючи до воріт.
— Не хотіла вона! — Петрович опустив маску, але відразу знову відкинув. — І козу свою припильнуй! Усю капусту минулого тижня в мене зжерла. Усю до останньої!
Вилетівши з гаража, Ірина ледь не наштовхнулася на Віктора. Той стояв біля своєї хвіртки з кавою. Судячи з вигляду, нічого з розмови він не пропустив.
— Доброго ранку, — промовив він із бездоганною серйозністю. — Сьогодні, отже, допити всієї вулиці?
— Не смішно, — буркнула Ірина. Вуха в неї палали.
— Хіба я сміюся? Нічого смішного. — Він ковтнув кави; плечі підозріло затрусилися. — А з капустою все правда. На моїх очах було.
Ірина пирхнула й повернула додому. Позаду знову затріщало зварювання.
Коли за дорогою нарешті стало тихо, вона повернулася до щитка. Учора в поспіху помітила лише один головний автомат. Тепер поруч із ним знайшлися ще два, менші за розміром. Над ними жовтіли смужки лейкопластиру з великими написами кульковою ручкою: «Дім», «Майстерня». Татів почерк Ірина впізнала відразу.
— Мамо, вимкни ще раз усе, будь ласка. І холодильник не забудь.
Оксана Василівна обійшла кімнати, витягла вилку холодильника й підійшла до доньки. За склом повільно, вперто оберталося коліщатко. Ірина вимкнула автомат «Дім». Нічого не змінилося.
Тоді вона опустила важілець під написом «Майстерня». Коліщатко сіпнулося й завмерло.
— Отже, майстерня, — сказала Ірина. — Мамо, у тебе там щось увімкнене?
— Та що ти, Ірочко! — Мати розгублено притиснула долоні до грудей. — Ніхто там не буває. Я після татової смерті туди не ходжу. Не можу: верстат його, інструменти, усе його залишилося. Навіть замка не повісила — кому там що може знадобитися?
За старими яблунями, у глибині маминої ділянки, зберігся маленький зруб під шифером. Тут, біля паркану, що відділяв город від Вікторового подвір’я, батько колись проводив цілі вечори. Ірина ще дитиною вмощувалася біля нього на табуретці й стежила за тонкою блискучою стружкою, що вилася з-під різця.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.