Матері-пенсіонерці надійшов величезний рахунок за світло, але перевірка проводки змусила Ірину засумніватися в довірі до сусідів

— Я з дому вас бачу. Ви тут уже хвилин десять.

— Вікторе, я хотіла…

— Зачекайте.

Він сходив у дім і приніс складений учетверо аркуш. Ірина впізнала листа; їй стало соромно.

— Уночі я його разів двадцять прочитав, — сказав Віктор. — Спершу злився. Потім прикро було. А тоді згадалося, що ви розповідали: Андрій, квартира, валіза. Подумав — чого ж їй було чекати? Уже повірила одного разу людині, тепер страшно знову.

— Це мене не виправдовує. — Ірина похитала головою. — Треба було спершу з вами поговорити. Я ж навіть не відчинила вам.

— Не відчинили. Але вранці залишилися. — Він простягнув листа. — Заберіть, хай на пам’ять лежить. Покажете колись онукам, як їхня бабуся дідуся в крадіжці електрики звинувачувала.

Ірина розсміялася, не втримавшись. Тут з-за Вікторової спини показалася Таня — сонна, розпатлана, у піжамі.

— Ви помирилися? — суворо поцікавилася вона.

— Помирилися, — відповів батько.

— Ні! — Таня сердито глянула на нього. — Ти по-справжньому мирися.

Віктор поглянув на Ірину, вона — на нього. Потім він ступив до неї й поцілував. По-справжньому.

Дівчинка задоволено кивнула й пішла досипати. А вони ще довго залишалися на ґаночку. Над яблунями світив місяць, осторонь неголосно сюрчали коники.

Майже два роки минуло відтоді. Старе оголошення про те, що до місцевого фельдшерського пункту потрібен фельдшер, устигло пожовтіти, краї паперу загнулися. Охочих не знаходилося: у місті й платили більше, і жити було цікавіше, ніж у глушині. Ірина обійняла це місце й жодного разу не пошкодувала.

Тепер до неї приходили з усього села: у кого тиск, у кого спину прихопило, хто палець порізав. Дехто заходив заради розмови. Петрович бував частіше за інших. То нібито руку показати, хоча опік загоївся давним-давно, то тиск перевірити, то вмоститися на лавочці біля ґанку й побурчати на погоду.

До їхнього з Віктором весілля він зварив такий мангал, що подивитися на нього сходилася вся вулиця.

Оксана Василівна помолодшала, розквітла, дедалі частіше сміялася. У домі знову постійно пахло пирогами, а за електрику надходили звичайні рахунки — близько семисот.

Віктор повністю замінив проводку в майстерні, повернув туди світло й часом засиджувався допізна біля верстата покійного батька Ірини. Мама казала, що навіть стоїть він біля нього так само, як колись її чоловік.

Панелі й далі блищали на сусідському даху. Тепер з одного подвір’я на інше можна було пройти через хвіртку, яку ніколи не замикали. Під старою садовою яблунею чекала гойдалка на міцних мотузках.

Сонячного травневого ранку біля неї стояла Таня. Їй було майже сім; восени мала йти до школи й пишалася цим. У дитячому візочку перед нею тихо сопів маленький хлопчик у блакитному чепчику.

— Це мій брат Паша, — поважно розповідала Таня сусідці, що зупинилася біля огорожі. — Його на честь дідуся назвали. А я старша сестра, я його гойдаю.

Ірина дивилася на них із ґанку. Віктор підійшов ззаду, обійняв її за плечі.

— Про що задумалася?

— Якби мама тоді не надіслала мені ту квитанцію, нічого цього не було б.

Віктор засміявся.

— Двадцять три тисячі. Найвигідніша витрата в моєму житті.

— У твоєму?

— У нашому, звісно.