— спитала Лєра.
— Ні. Але ходімо.
Квартира зустріла їх ідеальною чистотою й холодом. Тут усе було бездоганно: рівні стоси журналів, блискучі поверхні, подушки під одним кутом. Кожна річ ніби попереджала: не смій торкатися.
— Де спуск? — прошепотіла Лєра.
— На кухні. За дверима.
Вони пройшли всередину, намагаючись не шуміти, хоча квартира була порожня. Двері в підвал виявилися старими, дерев’яними й замкненими.
— Ключа немає? — спитала Лєра.
— Максим дав тільки вхідний.
Лєра присіла біля замка.
— Старий механізм. Можливо, відкриється.
— Ти вмієш?
— У дитинстві я відчиняла сараї сусідських бабусь, щоб дістати м’яч.
За кілька хвилин замок клацнув.
Із підвалу потягло вогкістю й пилом. Анна ввімкнула ліхтарик на телефоні й почала спускатися. Лєра йшла слідом.
Унизу виявилося просторіше, ніж вони очікували. Стелажі, ящики, банки, старі книги, посуд, інструменти, валізи — речі десятиліттями осідали тут, перетворюючи підвал на лабіринт.
— Що саме шукаємо? — спитала Лєра.
— Усе, що схоже на старі хімічні засоби. Банки, коробки, порошки.
Вони розділилися. Анна відкривала коробки одну за одною. Усередині траплялися фотографії, ялинкові іграшки, старі документи, дитячі речі Максима. Нічого.
Потім вона помітила бляшану коробку на нижній полиці, за запиленими банками. Напис майже стерся. Анна змахнула бруд із кришки й прочитала: засіб проти гризунів. Склад — сульфат талію.
Серце застукало так гучно, що стало боляче.
Вона відкрила коробку. Усередині лежав неповний пакет із сірим порошком.
— Лєро, — покликала Анна ледь чутно. — Іди сюди. Я знайшла.
Лєра підбігла, побачила коробку й зблідла.
— Це те саме?
— Сульфат талію. Те, що знайшли в кулоні.
Лєра швидко сфотографувала коробку й напис.
— Треба забрати.
Анна вже тягнулася до знахідки, коли нагорі грюкнули вхідні двері.
Обидві завмерли.
Квартирою пролунали кроки. Потім почувся голос Раїси Петрівни:
— Максиме? Ти тут?
Анна притисла руку до рота.
— Сюди, — самими губами сказала вона й потягла Лєру в дальній куток, за стару шафу.
Вони присіли, намагаючись не дихати. Нагорі свекруха ходила кухнею.
— Дивно… — долинуло згори. — Двері в підвал відчинені.
Кроки наблизилися до сходів. Анна заплющила очі.
— Знову замок барахлить, — пробурмотіла Раїса Петрівна. — Треба майстра викликати.
Двері зачинилися. Пролунав клац.
Їх замкнули.
— От чорт, — прошепотіла Лєра.
— Тихо.
Нагорі стало тихо. Імовірно, Раїса Петрівна пішла до кімнати. Але вибратися відразу вони вже не могли.
— Що тепер? — прошепотіла Лєра.
— Чекаємо. Вона ляже спати.
— А якщо не ляже?
