Життя без прикрас— Усе. — Голос Тамари Євгенівни раптом захрип. — Не можу більше мовчати. З такими підозрами жити мені несила. Ти вже не ображайся, я запитаю про особисте. Чуєш, як у мене серце калатає?
— Не хвилюйтеся ви так, — почала заспокоювати її Марина, як уміла. — Давайте поговоримо, я на все відповім. Побачите, дарма ви себе мучили.
У глибині душі їй було смішно. Напевно, хтось із акторів устиг розповісти Тамарі Євгенівні, як часто її чоловік буває поруч із Мариною, скільки уваги їй приділяє. Марина готова була чесно пояснити: так, Валерій Геннадійович їй подобається, але ставиться вона до нього як до батька. І його турботу відчуває саме як батьківську.
— Як звали твою маму? — запитала господиня.
Такого запитання Марина не очікувала. Їй і на думку не спадало, що мова піде про далеке дитинство.
— Раїса. Тільки я її зовсім не пам’ятаю. У три роки вона привезла мене в село, до бабусі з дідусем. Там я й виросла. Коли мені було п’ятнадцять, дідуся не стало. А у вісімнадцять бабуся перенесла інсульт, відтоді з ліжка не вставала. Майже одинадцять років я її доглядала. Мама за весь цей час жодного разу не приїхала й навіть листа не надіслала. Після бабусиної смерті я поїхала із села, потім вийшла заміж. Тільки чоловік мене ніколи особливо не кохав. Йому було зі мною цікаво, ото й усе. Тепер розлучаємося… А навіщо ви питаєте про маму?
Тамара Євгенівна не відповіла. Встала, дістала з холодильника заспокійливі краплі й накапала у дві склянки. Одну подала Марині, з другої випила сама.
— Пий воду з краплями, — звеліла вона. — Нам належить серйозно поговорити. Ти знаєш, де тепер твоя мама?
Марина похитала головою.
— А ім’я батька пам’ятаєш? — запитала Тамара Євгенівна.
— Станіслав. Прізвища тільки не знаю. Я на дідусеве записана: мама мене в селі без документів залишила, от бабуся з дідусем і змогли оформити лише на своє прізвище. Чому ви все це питаєте?
Тепер неспокій господині передавався і їй.
— Поки рано щось стверджувати, — сказала Тамара Євгенівна. — Але Валера, коли вперше побачив тебе на майданчику, був приголомшений. Ти нагадала йому жінку, яку ми знали ще замолоду. Він так вразився вашою схожістю, що втратив спокій. Я бачила, що з чоловіком коїться, і вирішила приїхати сама, подивитися на тебе. Ось навіщо я тоді з’явилася на майданчику. Побачила — і зрозуміла: Валера має рацію. Ви з нашою давньою подругою як дві краплі води. Обличчя схожі, а різняться лише волосся й очі. Вона була світловолоса, з блакитними очима, ти ж брюнетка, очі чорні. Але тут, думаю, ти вдалася в батька. Той чоловік, про якого ми думаємо, теж брюнет. І очі в нього чорні, як ніч. Тому різниця в кольорі волосся й очей нас не переконала в протилежному: в усьому іншому схожість така, що ми обоє її відразу помітили.
Вона взяла Марину за руку й заговорила тихіше:
— Ми з Валерою впевнені: це твої батьки. Ми ж із ними дружили, сім’ями дружили. І тато твій сьогодні сюди прийде. Про тебе йому поки нічого не сказали. А я тепер думаю: раптом упізнає? Чи витримає серце?
Марина сиділа приголомшена. Вона чомусь давно вважала матір померлою. Інакше та неодмінно дала б про себе знати — адже мама була з хорошої родини. Про батька Марина майже не думала: що можна зрозуміти про людину, про яку нічого не знаєш?
— Мама теж сьогодні прийде?
— Ні. Але спочатку все-таки треба з’ясувати, чи наш Станіслав — твій батько.
Почали збиратися гості. Про недороблені салати обидві жінки забули: закусок вистачало й без них. Тепер уся увага була прикута до майбутньої зустрічі Марини з чоловіком, який міг виявитися її батьком.
Станіслав запізнювався. До його приходу всі вже сиділи за столом. Валерій Геннадійович відчинив двері й привів гостя до кімнати, а Марина з першого погляду на нього зрозуміла: батько. Ті самі очі. І брови такої рідкісної, красивої форми — зовсім як у неї.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.