Ластівка знову витягнула морду до горищного лазу й ніяк не хотіла заспокоюватися. Марія зайшла до стійла, обняла корову за теплу шию й притулилася щокою до жорсткої шерсті.
— Не бійся, моя хороша. Кирилові я не поступлюся й тебе нікому не віддам.
Дім і справді був таким, за який варто було боротися. Бляшаний дах надійно вкривав міцні стіни, а вікна обрамлювали різьблені лиштви, які Павло вирізав довгими зимовими вечорами. Марія й досі пам’ятала день, коли він установлював важку несучу балку. Чоловік кректав під її вагою, але, закінчивши роботу, радів, мов дитина.
— На цілий вік вистачить, Машо. Наш дім назавжди, — казав він тоді.
Для неї ці стіни були не просто житлом. У кожній колоді лишався слід праці Павла, у кожній зарубці — їхнє спільне життя. Віддати дім чужій людині означало зрадити пам’ять чоловіка. Та біля криниці жінки тепер замовкали при її появі й ніяково відводили очі.
Кирило встиг пустити селом отруйний поговір. Люди шепотілися, ніби дивина Ластівки передалася і її господині: корова навіщось мукає, не зводячи очей із горища, а Марія шукає в цьому таємний сенс. Вона чула уривки розмов за спиною, однак ішла далі, не сповільнюючи кроку й не даючи людям побачити образу.
Життя вже випробовувало її і голодним дитинством, і смертю Павла, але зігнути так і не змогло. Увечері прийшла Лариса. Сусідка принесла ще теплі пироги, сіла навпроти, підперла щоку засмаглою долонею й вислухала розповідь до кінця.
— Ох, Машо, недарма мені той Кирило ніколи не подобався. Він по всій окрузі до хат старих підбирається, землю під нову забудову збирає. Кого вдається вмовити, у того купує за безцінь. А якщо людина впирається, то в неї то папери зникнуть, то раптом чужий спадкоємець знайдеться. При місцевому начальстві Кирило своїх людей завів.
Лариса помовчала й заговорила тихіше:
— Про Ластівку теж уже пліткують. Кажуть, корова сказилася, а слідом за нею і господиня. Ніби Ластівка неспроста щовечора тягнеться до горищного лазу.
Марія щільно стиснула губи. Тепер усе ставало зрозумілим: поговір про божевільну корову був потрібен тому, хто хотів оголосити божевільною і її господиню.
— Нехай язиками чешуть, — твердо сказала вона. — Дім без боротьби не віддам. Біда одна: документів у мене на руках немає. Паша завжди беріг важливі папери й ховав так, що ніхто не знайде. Тільки мені не казав, куди.
Лариса пішла вже в темряві. Марія висунула шухляду комода й дістала старі світлини. На одній вони з Павлом, ще молоді, стояли біля свіжого зрубу. Вона провела пальцями по знайомому обличчю.
— Уберіг би ти мене, Пашо. Ти б знав, як упоратися, а я сама не розумію, з якого боку чекати наступного удару.
Тієї ночі чоловік наснився їй молодим, у робочій сорочці. Він стояв біля ґанку, усміхався й розтанув, так і не встигнувши заговорити. Минув тиждень. Молока у Ластівки не побільшало, і щовечора хлів знову наповнювався її тужливим голосом.
Марія змінювала корм, водила корову на дальній луг і знову кликала Богдана. Ветеринар знову не виявив ознак гострої хвороби. Однак Ластівка й далі чахла. Уночі господиня лежала без сну, слухала надривне мукання й дедалі дужче переконувалася: корова не просто страждає, а вперто кличе її кудись.
Думка знову й знову поверталася до горища. Марія перебирала в пам’яті старе сіно, запилені балки й давно забуті кутки. І раптом у нічній тиші виразно почула останні слова Павла, які стільки років вважала безладним маренням: головне лежить нагорі, у коробці під балкою. Вона різко сіла на ліжку, а серце забилося швидко й глухо…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
