Першим поривом Марії Степанівни було піднятися нагору. Але за вікном стояла непроглядна ніч, горищний лаз здавався проваллям, а стара драбина давно розсохлася й ледве трималася. Вона уявила, як щабель ламається під ногою, і змусила себе відступити. «Зверну собі шию — хто тоді Ластівку догляне?» — пробурмотіла жінка. До ранку лишалося недовго, однак світанок не приніс їй змоги взятися за горище.
На подвір’я знову вкотився чорний автомобіль. Цього разу Кирило приїхав не сам: поруч із ним із салону вибрався сухорлявий чоловік в окулярах, який тримав під пахвою тугу теку. Представившись юристом, він розклав документи просто на капоті й заговорив рівно, з холодною чемністю.
— Маріє Степанівно, під час оформлення будинку й ділянки були допущені порушення. Право власності може бути оскаржене. Ми пропонуємо не доводити справу до тяганини: ви підпишете договір про передачу будинку й ділянки, до кінця місяця звільните житло, а натомість отримаєте гроші й кімнату в невеликому місті. Це розумне рішення.
Маша стояла на ґанку, схрестивши на грудях натруджені руки, і дивилася на непроханих гостей згори вниз.
— А якщо мого підпису не буде?
Юрист ледь помітно повів плечима.
— Тоді питання вирішить суд. Мій довіритель надасть свої докази, а ви лише втратите час і сили.
Кирило ступив ближче й заговорив майже лагідно, ніби заздалегідь жалів уперту родичку.
— В окрузі вже кажуть, що ви не зовсім при тямі. Безсоння, дивина з коровою, розмови про горище. Призначать обстеження, потім через суд спробують визнати вас недієздатною. А після я доб’юся, щоб опікуном призначили мене, — і вашої згоди більше ніхто не питатиме.
Лише тепер Марія Степанівна побачила їхній задум цілком. Спершу пустити поговір про її божевілля, потім відібрати право розпоряджатися домом — і зробити все нібито за законом.
— Ти казав, папери на твоєму боці, — тихо мовила вона. — Покажи хоч один, де написано, що цей дім не належить нам із Павлом.
Юрист зам’явся й почав перекладати аркуші в теці.
— В архівному витягу бракує частини старих записів. Зараз їх відновлюють, і до початку суду все буде готове.
— Отже, сьогодні у вас нічого немає, — підсумувала Маша й розправила плечі. — Свої права на спадщину ви вигадали, мою хворобу теж. Ідіть із подвір’я. Жодних договорів я не підпишу.
Обличчя Кирила налилося кров’ю, але він зберіг усмішку.
— Тиждень даю. Потім буде пізно. І корову вашу після скарги заберуть.
Машина зникла за поворотом. Марія Степанівна ще трималася, поки не стих шум двигуна, а тоді ноги в неї ослабли. Вона опустилася на сходинку й уперше за довгі роки розридалася. За хвірткою вже товпилися сусіди, але ніхто не наважувався зайти: Кирило встиг пройтися по дворах і залякати людей.
Лариса все ж прибігла. Сіла поруч, обійняла подругу за плечі.
— Він і до мене заходив, Машо. Сказав, що вижене й мене, якщо стану тобі допомагати.
— Не втручайся, Ларо. У тебе онуки. Я сама впораюся. Мені б тільки зрозуміти, що Ластівка вчула нагорі.
Щойно стемніло, Маша взялася шукати документи. Висунула всі шухляди комода, перебрала вміст скрині, спустилася в льох, оглянула куток з іконами. Нічого. До горищної драбини вона дійшла, але в темряві не наважилася підніматися вище звичного місця, звідки брала сіно.
Повернувшись до хати, вона перебирала старі листи й шепотіла: «Де ж ти сховав папери, Пашо? Подав би знак, рідний». У пам’яті постав важкий рік, коли вони вдвох добудовували дім, мерзли в неопалених кімнатах і раділи першому теплу з печі.
Уночі сон знову не прийшов. Із стійла долинуло надривне мукання. Ластівка й далі кликала й не відступалася…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
