Коли велосипед зник за хатами, Марія лишилася посеред подвір’я, пригнічена самотністю. Цей дім вони будували разом із Павлом Мироновичем, колоду до колоди, а дах над горищем чоловік крив сам. Чотири зими тому Павло тихо помер уві сні, залишивши її саму з господарством і спогадами.
Перед смертю він тримав дружину за руку й повторював уривчасті слова: коробка, балка, горище. Марія гладила його сиве волосся, думаючи, що він марить. Сенсу цих слів вона не зрозуміла, а після похорону ті фрази стерлися серед горя й клопотів. Разом вони прожили сорок років.
Павло був мовчазний, але дерево оживало в його вмілих руках. Кращого теслі в окрузі не знали. Дітей доля їм не дала, тому Марія любила Ластівку, кіз і курей майже як рідних. Після смерті чоловіка саме господарство рятувало її від порожнечі.
Вона вставала до світанку, годувала худобу, чистила хлів, і день ставав не таким порожнім. Тепер її головна втіха слабшала й кликала до горища, а Марія не знала, чим зарадити. Засинаючи, вона намагалася зрозуміти, що налякало корову під старим дахом.
Наступного ранку на подвір’я зашурхотіли шини чорної машини, що приїхала з міста. З неї вийшов доглянутий чоловік у дорогому костюмі — Кирило Сергійович, племінник покійного Павла, син його старшого брата. Він чіпко оглянув дім і господарські будівлі. Так само Кирило дивився на подвір’я після похорону, перш ніж поїхати, навіть не попрощавшись.
— Добридень, тітко Машо. Як тримаєтеся? Чув, корова у вас занедужала.
Усмішка торкнулася лише його губ. Новини в селі розходилися швидко, однак співчуття в словах гостя Марія не почула.
— Навіщо приїхав, Кириле?
Усе життя Марія працювала з обліковими книгами: сума, запис, підпис, печатка. У місцевій конторі її поважали, бо в її рахунках нічого не губилося, а перевірки не знаходили помилок. Вона чудово розуміла, яку владу дають людині документи.
Кирило неквапом обійшов подвір’я. Його увага затрималася на добротному домі, свіжому зрубі лазні, саду й полі за городом. Коли він подивився на землю біля дороги, в очах майнув розважливий блиск.
— Місце у вас вигідне, тітко Машо. Ділянка простора. Ви хоч уявляєте, скільки тепер дають за таку землю?
— Це не товар. Тут мій дім, — спокійно промовила Марія. — Ми його з Пашею вдвох ставили. Тут мені й віку доживати.
Кирило коротко всміхнувся.
— У цьому й заковика. За старими записами земля значилася за моїм покійним дідом. Дядько Павло законним власником начебто не був. Жив тут, будував, а право так і не оформив. Тепер я маю намір оформити дідову землю на себе.
Перед очима Марії на мить потемніло. Вона ні на секунду не сумнівалася, що дім належав їм із Павлом, але не могла згадати, де чоловік зберігав підтвердні папери.
— Яке ти маєш право? — насилу вимовила вона. — Ми з Павлом цей дім своїми руками звели, колоду до колоди. Усе село підтвердить.
— Сусідські балачки до справи не долучиш, — холодно відповів Кирило. — А документи я дістану. Можете не сумніватися, вони будуть на моєму боці.
Він повернувся до машини й уже з відчиненого вікна кинув:
— Подумайте спокійно. Якщо погодитеся самі, я навіть додам грошей на переїзд. Відмовитеся — вас однаково виселять.
Колеса здійняли з дороги сірий пил. Марія лишилася біля хвіртки, відчуваючи, як тремтять її сильні, звиклі до праці руки. І в тиші, що настала, з хліва знову долинуло болісне мукання…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
