— Що вона померла.
Я сіла поруч. Не стала виправляти. Не стала втішати гарними словами.
— Я теж іноді злюся.
Він подивився на мене злякано.
— Справді?
— Справді. А потім сумую. А потім згадую щось смішне.
— Наприклад?
Я подумала.
— Як вона одного разу вирішила сама підстригти чубчик перед випускним і тиждень ходила в обідку.
Артем пирхнув. Обережно, ніби сміх міг бути заборонений.
— А ще?
Я розповідала йому весь вечір. Не святі історії, не правильні. Живі. Як Маша боялася ос, але рятувала павука з ванної. Як у дитинстві ховала двійку в морозилці, бо думала, що я туди не загляну. Як плакала над мультиком, а потім робила вигляд, що це алергія. Артем слухав, їв суп, кришив хліб, іноді всміхався, іноді раптом замовкав.
Перед сном він дістав із рюкзака складений аркуш.
— Це той малюнок.
На малюнку була жінка з жовтим волоссям, хоч Маша була русява, майже каштанова. Над нею кривими літерами було написано: «Мама». Поруч маленька фігурка хлопчика, між ними велике червоне серце. У кутку олівцем, зовсім дрібно: «не викидати».
Я не витримала й відвернулася до вікна.
— Ти плачеш? — спитав Артем.
— Так.
— Бо погано?
— Бо люблю вас обох.
Він підійшов і ткнувся лобом мені в плече.
— Можна малюнок тут залишити?
— Звісно.
Ми вставили його в рамку з-під старої фотографії й поставили поруч із Машею.
Наступні місяці були нерівні. Андрій іноді зривався, скасовував зустріч під надуманим приводом, потім після дзвінка Ірини привозив Артема сам. Іноді намагався говорити зі мною сухо й офіційно, іноді мовчав, іноді раптом питав, що Артем їв і чи кашляв уночі. Я відповідала рівно. Не заради нього — заради дитини.
Артем почав ходити до психолога. Не відразу. Андрій опирався, казав, що «із сина роблять пацієнта». Але після перевірки й суду йому довелося погодитися. Психолог не творила чудес. Артем і далі іноді прокидався вночі, плутав провину й любов, питав, чи можна сумувати за мамою, якщо тато вдома. Але поступово він перестав шепотіти Машине ім’я. Став приносити до мене малюнки. Одного разу сам попросив спекти «ті криві пиріжки, як мама робила».
Одного разу Андрій прийшов по нього раніше. Я відчинила двері й побачила, що він тримає в руках червону валізу.
— Знайшов у комірчині, — сказав він. — Там її речі. Я подумав… Може, вам краще забрати.
Я подивилася на валізу й не відразу змогла простягнути руку. На ручці була прив’язана Машина блакитна стрічка, щоб не переплутати багаж. Така смішна, вицвіла.
— Артем бачив?
— Ні.
Андрій переминався на порозі. Потім тихо додав:
— Там не було грошей. Світлана поклала. Для правдоподібності.
Я підвела очі.
— Ти знав?
