— Ти сказала, що так він швидше перестане плакати за Машею. Ти сказала, що діти мають обирати живих.
У коридорі стало тихо. Навіть Ірина перестала складати папери.
Світлана зблідла не гірше за нього.
— Андрію, ти зараз на емоціях.
— А ти ні? — він дивився на неї так, ніби бачив уперше. — Ти щоразу бісилася, коли він називав її мамою.
— Я намагалася допомогти нам стати сім’єю.
— Ні, — сказав він глухо. — Ти намагалася зайняти її місце так, ніби вона заважає тобі навіть мертва.
Я стояла й відчувала дивну порожнечу. Мені не було радісно. Переді мною був не повалений ворог, а слабка, зла, заплутана людина, яка надто довго дозволяла чужій жорстокості збігатися з власною образою.
Світлана пішла першою. Підбори застукали коридором різко, нерівно. Андрій залишився біля вікна. Потім раптом сказав, не дивлячись на мене:
— Я справді думав, що якщо він перестане про неї говорити, йому стане легше.
— Йому чи тобі?
Він заплющив очі.
— Не знаю.
За тиждень Світлана з’їхала. Про це мені сказав сам Артем, коли в першу офіційну неділю вийшов до мене з під’їзду з рюкзаком і смішною шапкою, якої я не бачила з минулої зими.
— Бабо Олю, Світлана тепер живе не в нас.
Я присіла перед ним.
— Ти як?
Він знизав плечима.
— Тато багато мовчить. Учора він прибрав зірочки.
— Усі?
— Не знаю. Одну я тобі віддав.
Я кивнула.
— Вона в мене.
Ми поїхали до мене. В автобусі він сидів біля вікна й малював пальцем на запітнілому склі кола. Вдома спершу не знав, куди подіти руки. Ходив по кімнатах, дивився на знайомі речі, ніби перевіряв, чи збереглися вони: стара лампа, коробка з машинками, синє горнятко з відбитим краєм.
На кухні він зупинився перед фотографією Маші. Я поставила її недавно на полицю — Маша у светрі, з розпатланим волоссям, сміється й тримає в руках недоліплений вареник.
Артем довго дивився. Потім спитав:
— Можна я не буду казати, що вона хороша?
Я відчула, як усе всередині стиснулося, але відповіла спокійно:
— Можна. Ти можеш казати що хочеш. Можеш злитися, сумувати, мовчати. Мама від цього не зникне.
Він кивнув. Потім сів за стіл і раптом сказав:
— Я на неї злюся.
— За що?
