Він похитав головою.
— Не спочатку. Потім зрозумів. Але вже… — він затнувся. — Уже не хотів визнавати, що накоїв.
Я могла сказати багато. Що боягузтво — теж вибір. Що він зрадив не мене, не Машу, а сина. Що Світлана не змогла б нічого, якби він не дав їй влади над дитиною. Але в кімнаті за моєю спиною Артем збирав конструктор і наспівував собі під ніс. Тому я сказала тільки:
— Виправляй. Не словами. Ділами.
Андрій кивнув.
У валізі лежали синя сукня, крем для рук, книжка із закладкою, папка з документами й конверт. У конверті були копії заяв, які Маша так і не встигла подати: про аліменти, про порядок спілкування, чернетка угоди. А ще флешка.
На флешці виявилися фотографії Артема за останні місяці Машиного життя й коротке відео, зняте, мабуть, випадково. Маша ставила телефон на полицю, щоб записати, як Артем читає вірш. У кадрі спершу була кухня, потім її голос:
— Артеме, голосніше. Бабуся потім подивиться.
Хлопчик у кадрі збивався, сміявся, починав знову. Маша поправляла йому комірець і казала:
— Нічого страшного. У тебе вийде. Я поруч.
Коли я показала відео Артемові, він дивився не рухаючись. Потім попросив увімкнути ще раз. Потім ще.
— Вона так казала, — прошепотів він. — Я забув.
— Тепер згадав.
Він притиснув долоню до екрана, де Маша всміхалася, і я відвернулася, щоб не заважати йому бути з нею наодинці.
Восени в Артема в школі було свято. Він пішов у перший клас пізніше через усі переживання, і я боялася, як він упорається. В актовій залі пахло лаком для волосся, свіжими зошитами й вологим одягом. Батьки товпилися біля стін, діти плуталися у віршах, учителька поправляла мікрофон.
Я сиділа в другому ряду. Андрій — через два місця від мене. Між нами лежала Артемова куртка. Так вийшло випадково, але мені здалося правильним: не дружба, не прощення, не колишня сім’я, а спільний край одного дитячого життя, який ми обоє зобов’язані тримати обережно.
Артем вийшов на сцену, знайшов нас очима. Спершу батька. Потім мене. Потім подивився трохи вище, ніби там, у темному склі вікна, могла відбиватися Маша.
Він прочитав вірш голосно. Один раз збився, стиснув кулаки, але не заплакав. Учителька підказала, і він закінчив. Зала зааплодувала.
Андрій раптом нахилився до мене й тихо сказав:
— Вона б пишалася.
Я не відразу відповіла.
— Так, — сказала я. — Дуже.
Після свята Артем вибіг до нас із паперовим аркушем, де була намальована сім’я. Він показав мені: ось він, ось тато, ось бабуся, ось мама в хмаринці, але не високо й далеко, а поруч із будинком, біля вікна.
— Учителька сказала, можна малювати тих, кого любиш, — пояснив він. — Навіть якщо вони не приходять на свято.
Я присіла й обійняла його. Цього разу він не озирнувся на Андрія, не спитав дозволу, не напружився. Просто обійняв мене у відповідь, міцно й спокійно.
Андрій стояв поруч, блідий, із винуватим обличчям. Потім обережно поклав руку синові на плече.
— Гарно вийшло, — сказав він.
Артем підвів на нього очі.
— Тату, мама не покинула нас?
