Андрій завмер. Я теж. Довкола шуміли діти, хтось сміявся, хтось шукав змінне взуття, учителька кликала батьків до столу з печивом. А для нас трьох уся зала раптом звузилася до цього запитання.
Андрій повільно опустився перед сином навпочіпки.
— Ні, — сказав він. Голос у нього тремтів. — Не покинула. Я говорив неправильно. Я злився і… зробив тобі боляче. Пробач мені.
Артем мовчав. Потім спитав:
— А любити її можна?
Андрій заплющив очі на секунду.
— Можна. Треба. Вона твоя мама.
Хлопчик видихнув так глибоко, ніби ніс важкий рюкзак і нарешті зняв його з плечей. Потім притулився до батька, однією рукою й далі тримаючи мене за пальці.
Я дивилася на них і розуміла: справедливість не завжди приходить гучно. Іноді вона має вигляд дитини в шкільному коридорі, яка вперше за довгий час чує правду без застережень. Як батько, якому вистачило сили визнати свою слабкість. Як малюнок мертвої матері, який більше ніхто не змушує викидати.
Увечері Артем залишився в мене ночувати. Ми пекли пиріжки за Машиним рецептом, і вони знову вийшли кривими. Тісто липло до пальців, борошно було на столі, на підлозі й навіть у Артема на носі. Він сміявся відкрито, голосно, без страху, що за це доведеться розплачуватися.
Перед сном він сам підійшов до полиці, де стояли Машина фотографія, його малюнок і маленька зім’ята золота зірочка в прозорому пакетику.
— Бабо Олю, — сказав він, — а можна зірочку не зберігати?
— Чому?
Він замислився.
— Вона від поганої гри. А я більше не хочу.
Я взяла пакетик. Маленька фольга тьмяно блиснула під лампою.
— Що зробимо?
— Викинемо.
Ми пішли на кухню. Артем сам відкрив смітник, кинув пакетик усередину й закрив кришку. Потім трохи постояв, ніби прислухаючись, чи не станеться чогось страшного.
Нічого не сталося. Тільки за вікном проїхала машина, у батареї клацнула вода, а в духовці тихо потріскували пиріжки.
— А мамин малюнок залишимо, — сказав він.
— Звісно.
Він узяв мене за руку теплою долонею.
— Бабусю, а наступної неділі ми підемо в парк?
