— Підемо.
— І про маму можна говорити?
Я погладила його по волоссю.
— Завжди можна.
Він кивнув і вперше за довгий час спокійно всміхнувся.
Пізніше, коли він заснув, я сиділа на кухні з чашкою вистиглого чаю. За стіною рівно дихав мій онук. На стільці висіла його шкільна сорочка, на підвіконні лежали дві недоїдені сушки, у раковині мокли миски від тіста. Звичайний безлад живого дому.
Я думала про Машу. Про те, як мало ми встигаємо сказати своїм дітям, поки вони поруч. Як часто відкладаємо розмови, миримося з чужою грубістю, терпимо заради «аби не гірше», а потім збираємо правду по клаптиках: з обрізаного листа, старого планшета, дитячої фрази, забутої валізи.
Мені й досі було боляче. Біль не зник від рішення суду, від визнання Андрія, від того, що Світлана пішла. Але поруч із болем з’явилося місце для іншого: для Артемкового сміху, для Машиного голосу на відео, для неділь, які більше не треба було випрошувати на порозі.
Я встала, підійшла до полиці й поправила рамку з малюнком. Маша дивилася з фотографії трохи вбік, сміялася своїм звичним, нерівним сміхом, ніби знала якусь просту правду, до якої ми всі так довго добиралися.
Я тихо сказала:
— Ми впоралися, донечко.
З кімнати сонно долинуло:
— Бабо Олю?
Я поспішила до нього.
— Що, мій хороший?
Артем лежав, обійнявши подушку, очі в нього були заплющені.
— Я забув сказати… Пиріжки як у мами.
І знову заснув.
Я стояла у дверях, тримаючись рукою за одвірок, і відчувала, як по обличчю течуть сльози. Але цього разу вони були не від страху. Вони були від утомленого, обережного полегшення, яке приходить не відразу й не назавжди, але все-таки приходить — коли правда нарешті знаходить дорогу додому.
