Роман не відповідав. Оксана встигла злякатися. Нарешті він заговорив, хрипко, відвернувшись.
— Я думав, ти йти надумала. Чого похолола? Я вирішив, як Надя. Нюхнула, чим тут пахне, і назад.
— Дурень ти, — сказала Оксана, і голос у неї зірвався. — Я нікуди не йду. Я тобі часник посадила, забув? Я тут до весни щонайменше.
Він засміявся, коротко, майже закашлявся, бо сміятися теж відвик, і притяг її до себе просто в снігу, і вона вткнулася йому в тілогрійку, що пахла морозом і деревом, і стояла так, і нічого більше не було треба.
— До весни, — сказав він їй у маківку, — а там побачимо.
До вечора їм було добре, а ввечері, коли вже стемніло й Іра спала, у двір в’їхала машина, рідкість на їхньому краї. Грюкнули дверцята, стукіт у хвіртку.
То була Тоня, сестра, змерзла, зла, з дороги, з паперовою текою під пахвою.
— Насилу знайшла тебе, — сказала вона з порога, оглядаючи двір, літню кухню, Романа, що вийшов слідом. — Значить, правду патякають. До чоловіка прибилася. У селі, де вас з Іркою вже відьмами звуть. Ти взагалі думаєш, що робиш?
— Здрастуй, Тоню, — сказала Оксана. — Заходь, чаю наллю.
— Ніколи мені чаю. — Тоня сунула їй теку. — На, свекруха твоя, Олена Василівна, кашу заварила. До мене приїжджала, тебе шукала. Не знайшла, то до мене причепилася.
— В опіку написала й до суду папери збирає. Хоче домогтися, щоб тебе обмежили в правах, а Ірку передали їй. Пише: «Мати без постійного житла, без роботи й реєстрації дитину по чужих кутках тягає, лишаючи без нагляду. До лікаря не водить, невідомими травами поїть. До того ж живе з чужим чоловіком у домі з лихою славою».
Тоня перевела подих.
— Оксано, я тобі не ворог, але вона це всерйоз. У неї дім свій, пенсія, довідки всі. А в тебе що? Ні кола ні двора. І тутешні плітки проти тебе ж обернуться. Приїде опіка перевіряти, як дитина живе, доведеться кожне звинувачення спростовувати.
Оксана тримала теку й не відкривала. Руки в неї похололи дужче, ніж від снігу. За її спиною нерухомо стояв Роман, і вона відчувала, як він увесь закам’янів, бо лиха слава його двору стала вже не тільки його бідою. Через неї могли почати тяганину, у якій Оксані довелося б доводити своє право ростити рідну доньку.
Тоня поїхала за північ, квапилася до своїх, до чоловіка, до дітей, у тісне, давно влаштоване життя, куди вона так і не наважилася впустити сестру з племінницею надовго. Їдучи, сунула Оксані трохи грошей, зім’яла купюри в долоні.
— На дорогу. У райцентр поїдеш — в опіку зайди. Сама. Не жди, поки приїдуть. І до юриста хоч якогось. Я поспитаю, може, знаю когось.
Біля хвіртки вона обернулася, і в світлі фар було видно, що очі в неї мокрі.
— Ти не думай, Оксано. Я б вас узяла. Гліб не дає. Кімната одна, діти. Я щоночі про це думаю. Щоночі. І ще Олену Василівну на тебе Шульга вивів. Спершу в Лариси вивідав, звідки ти приїхала, потім розшукав мене, а вже через мене дістався до неї. Навіщо йому це, я не зрозуміла, але добра від такого посередника не жди.
— Я знаю, — сказала Оксана. — Їдь.
Машина поїхала. Двір спорожнів. Сніг крутився в смузі світла з вікна, не помічаючи людської біди. Роман стояв на ґанку, де простояв усю розмову, і не заходив у дім. Оксана підійшла.
— Чув?
— Чув.
Він дивився повз неї в темряву.
— Збирай Ірку, вранці на автобус. До мене не приплітайся. Я тобі тільки гірше. Дім із лихою славою — це я. Це мій двір. Поки ти тут, у них козир. Підеш — половина звинувачення відпаде.
— А друга половина? — Оксана схрестила руки на грудях. — Без житла, без реєстрації, без роботи. Куди я піду, Романе? До Тоні, де мене на четвертий день попросять по селах стукати? От тоді опіка й скаже: «Точно, мати безпутна, дитину по кутках тягає». Ти хочеш як краще, а вийде — сама в яму стрибну й Ірку за собою…
