Життя без прикрасВін швидко, пильно подивився їй в обличчя.
— Так. Важливо. — Після короткої паузи він продовжив повільніше, немов перевіряючи слова, перш ніж довірити їх голосу: — Але мені треба уточнити ще дещо. Ваша мама — Олена Ткач? Наприкінці дев’яностих вона навчалася в столичній консерваторії?
— Так, на факультеті фортепіано.
Його обличчя ледь помітно змінилося.
— Мій батько був у столиці двадцять шість років тому, — сказав Тарік. — Ділова поїздка виявилася коротшою, ніж він очікував, і кілька днів лишилися вільними. Він гуляв і випадково зайшов з вулиці на студентський концерт. Дівчина за роялем грала Шопена. — Тарік ненадовго замовк. — Потім він розповідав моїй матері про цю зустріч. Казав, що дівчина була дивовижна, що, здається, він майже закохався. І що подарував їй родинний кулон: йому хотілося залишити щось справжнє, щось, що збережеться.
Ірина слухала, майже не рухаючись.
— Ваш батько?..
— Юсуф аль-Хамдані. Так.
Вони помовчали. За величезними вітражами світило звичайне грудневе полуденне сонце. Затокою рухався корабель, далеко внизу люди йшли вулицями, заклопотані своїми справами.
— Чотири роки тому його не стало, — додав Тарік. Голос залишався рівним, тихим: так про велику втрату говорять ті, хто навчився носити її глибше, не на поверхні. — Серце. Усе сталося несподівано.
— Мені шкода.
Ірина сказала це щиро. Розмова торкнулася і її втрати.
— І вашої мами більше немає…
— Три роки тому. Рак легень.
Вони дивилися одне на одного: молодий шейх у білій дішдаші, покоївка з рушниками. Між ними вмістилися двадцять шість років, три міста, два життя й тоненький золотий ланцюжок, що пройшов через чужі руки, аби опинитися цього дня тут.
— Це прикраса вашої родини, — сказала Ірина й підняла руки до застібки на потилиці.
— Ні.
Вона зупинилася.
— Батько сам подарував його. З власної волі. Він залишив кулон вашій матері, вона — вам. — Тарік дивився на золотий овал; жадібності в цьому погляді не було, а іншого почуття Ірина не могла назвати. — Його місце у вас.
За кілька хвилин він відійшов поговорити з братами. Тоді Ясмін сама наблизилася до Ірини й довго розглядала її. У цій увазі не відчувалося оцінювання: літня жінка ніби намагалася побачити саму людину, і різниця була відчутною.
— Під час тієї поїздки Юсуф був молодим, — повільно промовила вона мовою Ірини, старанно вимовляючи слова з помітним акцентом. З її зусиль було зрозуміло, що говорити їй нелегко, проте вона обрала саме цю мову. — Йому здавалося, що він уже знає, чого хоче від життя. — Вона помовчала. — Я знала його з дитинства. Наші родини дружили.
— Він говорив вам про мою маму? — обережно запитала Ірина.
— Так. Повернувшись, він був уже іншим: менше говорив, частіше замислювався. Я помітила це, але не назвала б зміну ні доброю, ні поганою. — Кожне слово Ясмін добирала неквапно. — Він мені сказав: «Зустрілася мені дівчина: слухаєш її гру на роялі — і хочеться плакати». Для нього сльози були чимось незвичайним. Ось чому я запам’ятала сказане.
Ірина мовчала.
— Ви нагадуєте мені її, — повела далі Ясмін. — Не обличчям. Тим, що всередині. Тим, як тримаєтеся.
— Але звідки ви знаєте, як вона трималася? Адже ви з нею не зустрічалися.
— Коли Юсуф розповідав про когось, я наче бачила цю людину перед собою. — Ясмін ненадовго замовкла, потім повела далі: — Про неї він сказав так: «З того, як вона стоїть, зрозуміло: їй не потрібен чужий дозвіл на те, щоб існувати».
Тиша.
Ірина дивилася на неї, і раптом защипало в очах. Ні горе, ні жалість до себе не викликали цього. У чужій розповіді вона впізнала свою маму — ще сильну, здорову, якою та була до хвороби, перш ніж усе змінилося.
— Пробачте нам за сьогоднішнє, — сказала Ясмін. — Син у мене запальний. У цьому він пішов у батька: Юсуф теж спочатку діяв, а вже потім обмірковував. — У кутиках її очей з’явилася теплота. — Зате потім Тарік мучиться дужче за всіх. Не показує, але я ж знаю.
— Я вас розумію. Справді. Побачити родинну річ на незнайомій людині — це важко.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.