Життя без прикрасІрина збиралася заперечити, проте Ясмін злегка підняла руку, зупиняючи її маленьким спокійним жестом.
— З літніми жінками краще не сперечатися, — сказала вона. На мить у голосі засвітився гумор — тихий, як вогонь у закритому ліхтарі. — В упертості ми випередимо молодих. Довше вправлялися.
Через годину прийом завершився. Останні пів години були такими, коли офіційна частина вже позаду, а гості все ще тримаються невеликими гуртами, обмінюються візитівками, тиснуть руки й продовжують попередні розмови, тільки вільніше. У фоє ще обговорювали справи. Одні вирушали до ресторану продовжувати зустріч, інші поспішали на наступні.
Офіціанти мовчки й спритно звільняли столи, музиканти складали інструменти. Аніта перебігала з місця на місце з планшетом, роблячи позначки. Ірина теж узялася до роботи. Звичні речі в руках, знайомі рухи давали їй опору, і повернутися до них зараз здавалося правильним.
Омар кілька разів проходив поруч. З виразу обличчя було видно: хоче заговорити, тільки ніяк не знаходить відповідних слів. Щоразу він ішов мовчки, пришвидшуючи крок і вдаючи, ніби прямував зовсім в іншій справі.
Наприкінці зміни Люба перехопила Ірину в коридорі.
— Що у вас там сталося? Усі тільки й обговорюють. Мені сказали, шейх на тебе кричав.
— Сталося непорозуміння.
— Непорозуміння… — Люба повторила слово з виглядом досвідченої людини, якій нічого не пояснили, але яка розуміє: розпитування поки краще облишити. — Гаразд. Якщо знадоблюся, я поруч. Ти знаєш?
— Знаю. Дякую тобі.
На п’ятому поверсі Ірина знову міняла рушники й прибирала номери. Флакони шампуню та гелю вишиковувала за висотою зліва направо, повертаючи етикетками вперед, спорожняла сміттєві кошики, розправляла штори. Усе робила як завжди, лише руки трохи тремтіли.
Часом робота переривалася: вона зупинялася посеред білого чужого номера, безликого, як будь-який готельний номер, хоч би скільки він коштував, і стояла, тримаючи руки перед собою. Дихала. Думала про маму й молодого чоловіка з іншого кінця світу, який прийшов послухати студентський концерт; про три осінні вечори у столиці; про ланцюжок, що побував у кількох руках і на кількох континентах і тепер лежав у неї на грудях у дубайському готелі. Життя мало свою логіку, яку вдавалося розрізнити лише потім: озирнувшись, побачити лінію там, де раніше помічала тільки окремі кроки.
Близько четвертої години дня її покликали до директора. Хашемі, п’ятдесятирічний чоловік з акуратними вусами, вказав на стілець. Навіть його негучна мова давала відчути, ніби сама його увага вже була послугою.
— Сідайте, прошу.
Ірина сіла.
— Мені зателефонував шейх Тарік аль-Хамдані, — почав директор.
Вона чекала продовження.
— Він повністю визнав сьогоднішнє своєю помилкою. Просив, щоб жодних заходів щодо вас не вживали. — Хашемі ненадовго замовк. — Крім того, завтра він хотів би побачитися з вами особисто. Зрозуміло, якщо ви згодні.
Ірина відповіла не відразу:
— Мені треба подумати.
Брова директора ледь піднялася — стримано, майже непомітно.
— Ви ж розумієте, він людина з неабияким впливом, — обережно зауважив Хашемі.
— Розумію. Я подумаю.
Уночі сон не приходив. У маленькій білій кімнаті службового корпусу були ліжко, стіл, шафа й одне вікно, що виходило на стіну сусіднього будинку. Ірина лежала, дивлячись у стелю. Якоїсь миті за вікном пролетів літак: червоні, білий, знову червоні вогні майнули в темряві й зникли.
Понад двадцять років мати носила ланцюжок, але так і не розповіла чому. Можливо, пояснювати їй не хотілося. Для пояснення потрібні слова, а від них деякі речі стають меншими, ніби в перекладі втрачають найсуттєвіше. Три вечори восени у столиці; людина з іншого життя, яка подарувала щось справжнє й поїхала. Для матері це могло залишатися тим, що одного разу сталося й далі жило в ній.
Ірина знайшла пальцями кулон у темряві. Золотий овал зігрівся від тіла. Тепер вона розуміла напис на звороті: ім’я майстра, який створив річ для коханої жінки. Дата. У три літери й шість цифр умістилася історія.
— Мамо…
Вона звикла розмовляти з матір’ю в темряві, коли ніхто не чув. Ще дитиною, під час маминих нічних змін, зверталася до неї подумки, щоб було не так страшно.
— Ти ж знала, коли віддавала його мені?
Темрява не відповідала, як їй і належало.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.