Життя без прикрасТарік переводив погляд із матері на покоївку й назад. Щось у його погляді змінювалося, не зникаючи: так перед грозою змінюється небо — повітря те саме, а тиск уже інший.
— Поясни мені, — коротко зажадав він арабською.
— Тут не місце. І не зараз, — тією самою мовою відповіла мати.
Усамітнення було вже неможливе. Більшість присутніх не розуміла слів, зате зміну мовчання помітили всі. За найближчими столиками гості перезиралися; офіціант із тацею зупинився на півдорозі. Двоє чоловіків біля вікна облишили ділову розмову й дивилися туди з виразом людей, яким зрозуміло, що те, що відбувається, їх не стосується, але відвести очей вони не можуть.
До Ясмін підійшов один із синів — високий, трохи старший за Таріка, з акуратною невеликою бородою. Він тихо щось сказав. Вона відповіла ледь помітним, але певним рухом голови: ні.
Омар тримався осторонь. Вигляд у нього був такий, ніби він не розумів нічого, крім одного: хоч би що зараз відбувалося, краще б це сталося подалі звідси. Ще краще — в іншій країні.
Тарік знову звернувся до Ірини. Злість не минула, але стала схожою на розгубленість, незвичну йому самому.
— Як тебе звати?
— Ірина Коваль.
— Скільки років?
— Двадцять три.
Він помовчав. За мінливим обличчям, за тим, як він стояв, Ірина бачила: він перебирає якісь подробиці, намагаючись скласти їх у картину. Вони довго не пасували одна до одної, а потім немов стали на свої місця.
— Зачекай, будь ласка, тут.
В інтонації сталася маленька, але відчутна зміна: тепер Тарік просив. Узявши Ясмін під руку, він повів її в дальній кут зали. Обидва брати без слів пішли за ними.
Біля колони Ірина, як і раніше, тримала рушник і дивилася перед собою. Помилка — іншого пояснення вона поки не знаходила. Щось переплутали, прийняли випадковий збіг за зв’язок. Це ж життя, а не вигадана історія, де будь-яка подробиця неодмінно веде до іншої. Тільки холодний кулон, що торкався шкіри, немов заперечував їй.
Сімейна розмова в дальньому кутку тривала сім хвилин. Не повертаючи голови, Ірина помічала рухи рук Ясмін: та пояснювала щось неквапливо, старанно, ніби домагалася, щоб її зрозуміли без найменшої помилки. Тарік тримав спину напружено й прямо. Один брат провів долонею по обличчю — від утоми чи потрясіння, здалеку не розібрати; інший відступив на крок до вікна. Він дивився надвір так, немов несподівана новина вимагала всієї його внутрішньої роботи й нові враження зараз тільки завадили б.
— Не хочете пройти до службової кімнати? — неголосно запропонував Омар, підійшовши. — Там тихіше, можна буде…
— Ні.
Менеджер не договорив. Ірина сама почула, наскільки інакше прозвучала її відповідь. Ніби всередині розпрямилося щось, що довго залишалося зігнутим, як спина після незручної пози.
— Тарік попросив мене чекати тут, — спокійно продовжила вона. — Тут і чекатиму.
Омар секунду дивився на неї з подивом: очевидно, розраховував зовсім на іншу відповідь. Потім відійшов. За найближчими столиками гості знову обмінялися поглядами.
Коли сім хвилин минули, Тарік повернувся до колони. Ясмін залишилася в кутку з братами, опустивши голову й склавши руки; з її вигляду можна було припустити, що вона ретельно обмірковує щось важке, важливе. Напруження не полишило й сина, проте тепер він тримався інакше. Немов у корабельному трюмі переклали баласт і судно почало вирівнюватися після крену.
— Дозволите роздивитися кулон? — тихо попросив він. — Знімати його не потрібно.
Ірина трохи схилила голову, відкриваючи прикрасу його поглядові. Він довго вивчав спочатку лицьовий бік із маленьким зображенням, яке вона завжди вважала звичайним візерунком, потім зворот — три літери й дату. Колишня гострота зникла з його уваги. Тепер він дивився обережно, мало не дбайливо. Потім обличчя його застигло.
— Ці три літери… Тут арабською ім’я мого діда, Саїда, — промовив Тарік так неголосно, що почути могла тільки вона. — Замолоду він займався ювелірною справою, ще до всього іншого. Цей кулон зробив сам для моєї бабусі. Сам вигравіював напис і дату річниці їхнього весілля.
Ірина не відповідала.
— Бабуся носила його все життя, ніколи з ним не розлучалася, — продовжив Тарік. — Перед смертю передала моєму батькові.
Він замовк, а потім заговорив уже про те, що сталося тут, перед гостями:
— Я назвав тебе злодійкою. Кричав, і всі чули. Я не мав права так чинити. Пробач мені.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.