Життя без прикрас— Моя бабуся теж так розповідала. Дійде до якогось місця, скаже: «Ну, решта завтра» — і засинає. Я ніколи не могла зрозуміти, навмисне вона це робила чи й справді засинала.
— Навмисне. У цьому я не сумніваюся.
— Чому ви такі впевнені?
— Історія без кінця має більше сили. Ти продовжуєш думати про неї, і вона довше залишається з тобою.
Олена замислилася.
— Тоді ви гарний оповідач. Цю нашу розмову я теж запам’ятаю.
Третього вечора вони блукали вулицями, майже не обираючи напрямку. Вітер похолоднішав, у ньому вже вгадувалася близька зима. Слів було мало, але мовчання їх не бентежило. Спільна мова дозволяла їм обходитися без слів; розмова від цього не уривалася.
Вранці Юсуф мав поїхати рано. Прощаючись, він розстебнув тонкий золотий ланцюжок у себе на шиї. Олена стежила за його руками.
— Старовинна річ нашої родини, — сказав він про кулон. — Моя бабуся носила його все життя. Для неї його зробив мій дід. На звороті він залишив своє ім’я.
— Тоді чому ти?..
— Хочу, щоб у тебе залишилося щось справжнє. Не сувенір.
Він застебнув ланцюжок на її шиї. Кулон торкнувся шкіри, ще зберігаючи тепло його тіла.
— Навіщо? — тихо запитала Олена.
— Щоб ти пам’ятала.
Наступного ранку Юсуф поїхав до світанку, коли сонне місто ще не наповнило порожні вулиці людьми. Олена не прийшла його проводжати.
— Не треба, — сказав він їй перед від’їздом.
У цих словах не було грубості, лише висловлене прямо рішення. Вона й сама не чекала продовження, листів, обіцянок. Між ними лежали різні світи — цілком реальні, не образні. На нього чекали спадкові статки в іншій частині планети, інша мова й віра, правила життя, яких вона до кінця не розуміла. У неї були валіза й мрія про музику.
Сподівань не залишилося, а ланцюжок залишився. Олена носила його під час навчання й випускних іспитів, отримала з ним диплом у маленькій залі консерваторії, де їй аплодували двоє людей. Потім кілька років викладала в музичній школі, у якій колись навчалася сама.
Вона вийшла заміж; у шлюбі народилася Ірина — маленька білява дівчинка з дивовижними очима. Уже тоді донька дивилася на світ з уважним примруженням, яке згодом стало їй таким властивим. Ланцюжок залишався з Оленою й після розставання з чоловіком. Ненависті між ними не було: зрозуміли, що не підходять одне одному, і розійшлися зі смутком, до якого домішувалося полегшення.
Кулон Олена берегла до останніх днів. Рак легень виявили надто пізно. Лікування намагалися розпочати, але врятувати її вже не встигли. За три дні до смерті вона попросила Ірину нахилитися ближче. Донька наблизилася, а мати спробувала зняти ланцюжок, який стільки років носила сама. Тепер звична застібка не піддавалася: руки слухалися погано, пальці тремтіли, і впоратися з нею Олена не могла. Ірина допомогла розстебнути ланцюжок. Тільки після цього мати змогла зняти його з шиї й узяти кулон у долоню. Передати його доньці вона хотіла сама, хоча навіть цей невеликий рух давався їй важко.
Мати на секунду затиснула кулон у долоні, немов разом із річчю передавала доньці ще щось, чому неможливо було надати матеріальної форми.
— Забери собі. Носи завжди.
— Мамо, навіщо?
— Носи, і все, — сказала Олена. Слабкість голосу не позбавила її слова визначеності. — Пообіцяй мені.
— Обіцяю.
Ірина обіцянки дотримувалася. Історії прикраси вона не знала: мати не розповідала, тільки носила й берегла, як бережуть пов’язане з чимось важливим, про що вирішили не говорити вголос. Донька бачила, як Олена торкається кулона в задумі чи у важку хвилину, і розуміла його значення для неї.
Розпитувати не хотілося. Відповіді вона не боялася — відчувала, що мати заговорить сама, коли зможе. Але Олена не встигла, а тепер Ірина стояла перед літньою жінкою в чорному посеред дубайського полудня. Жінка вимовила материне дівоче прізвище знайомою їй мовою, із сильним арабським акцентом.
— Звідки вам відоме це ім’я?
Голос іще залишався рівним, хоча втримувати його було важко: так тримається натягнута нитка, яку тягнуть із двох боків.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.