Життя без прикрас— Що ти сказала? — перепитав Тарік.
Гнів іще звучав у його голосі, проте в ньому з’явилася крихітна тріщина. Ірина її помітила.
— Ланцюжок був мамин. Перед смертю вона віддала його мені. Три роки тому.
Говорила вона рівно, тихо. Тремтіння залишалося всередині, глибоко, у тій частині людини, якої не видно збоку. Відповівши, Ірина замовкла.
Ясмін повільно ступила вперед. Один крок — так наближаються до чогось важливого, ще сумніваючись, чи правильно чинять, але вже знаючи, що мусять наблизитися.
— Назви, будь ласка, ім’я твоєї матері.
Тихий голос не втрачав жодного звуку. Ясмін наче вирізала слова ножицями, не залишаючи по краях нічого зайвого. Ірина подивилася на неї. Перед нею стояла не лише мати шейха: присутність цієї жінки сама собою змінювала все довкола. За цим відчувалася внутрішня визначеність людини, яка точно знає, хто вона, без потреби демонструвати велич чи владу.
— Олена. Олена Коваль. До заміжжя — Ткач.
На обличчі Ясмін відбувся майже непомітний рух. Такі зміни не призначені для чужих очей: ледь здригнулося щось біля очей, напружився рот і відразу свідомо розслабився. Потім вона видихнула — повільно, довго, наче відпускала те, що досі стримувала.
— Ткач?
Прізвище вона повторила рідною мовою Ірини. Сильний акцент не змазав жодного звуку: слово прозвучало цілком виразно.
Ірина завмерла. Закритий офіційний прийом, зала п’ятизіркового готелю в Дубаї, мати арабського шейха-мільярдера — і раптом знайома з дитинства мова.
Ця історія почалася за двадцять шість років до цього, в іншому місті й іншому житті. Її початку не бачили п’ятдесят гостей: він був задовго до крику в бенкетній залі, до дівчини з рушниками й кулоном на шиї. Там була осінь, опале листя й запах прощання, змішаний з очікуванням чогось нового. У столиці кінця дев’яностих жила дівчина на ім’я Олена Ткач.
Довкола добігав кінця один світ, а наступний іще тільки намагався зрозуміти власний устрій. Гроші з’являлися в людей і знову зникали, колишні орієнтири переставали допомагати. Надія перемішувалася з тривогою, причому частки цієї суміші змінювалися щодня. Хтось у ті роки розквітав, хтось губився. Більшість продовжувала жити серед цієї невлаштованості.
Олені було двадцять два роки, вона вчилася на третьому курсі консерваторії, на факультеті фортепіано. Світловолоса, сіроока, тиха й серйозна, з довгими тонкими пальцями, яким клавіші були знайоміші за все інше. До столиці вона привезла з невеликого міста одну валізу й одну мрію — грати. Слава до цієї мрії не мала стосунку: музика була її мовою, найточнішою з тих, якими вона володіла.
Маленьку кімнату в гуртожитку доводилося ділити з двома студентками. Оксана, віолончелістка, ночами читала детективи; Тетяна, арфістка, писала додому листи. В Олени бувало інше нічне заняття. Сидячи біля вікна, вона дивилася на освітлену вулицю, на перехожих, зайнятих своїми справами, й думала, що в кожного є власна мелодія. Треба лише зуміти її почути. Сусідкам про ці трохи дивні думки вона не розповідала.
До кінця жовтня листя облетіло. Земля залишалася мокрою й холодною, хоча заморозки ще не прийшли. У цей час у столиці опинився Юсуф аль-Хамдані, молодий шейх, якому виповнилося тридцять років.
Темноволосий, спокійний, він рухався й тримався без метушні. Йому не була потрібна показна впевненість, за якою часто ховається її брак: він знав, хто він такий і навіщо перебуває саме тут. Батько відправив його у справах — подивитися на нові можливості для інвестицій у Східній Європі, оцінити їх і скласти власну думку. Старий лад розсипався, а в тому, що виникав на його місці, підприємливі люди бачили можливість.
Зі справами вдалося впоратися раніше, ніж Юсуф припускав. Кілька днів виявилися вільними. Їх можна було заповнити готелем, дзвінками й новими переговорами; натомість він вийшов погуляти. Без охорони, без маршруту, у звичайному одязі, за яким не можна було визначити ані його становища, ані того, звідки він приїхав.
Йому подобалося іноді залишатися просто людиною в незнайомому місті. Дивитися на людей, які не знають його імені й тому поводяться природно; пити каву в маленьких кав’ярнях, де тітка за стійкою носить фартух і пам’ятає клієнтів на ім’я; дослухатися до звуків із відчинених вікон.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.