Життя без прикрас— Ти… зрадник, — видихнула вона.
— Може, й так. — Рома знизав плечима. — Тільки дітей своїх я через ваші з матусею вибрики до в’язниці не потягну. Мені їх ростити треба.
Леонід Григорович перевів погляд на Марину, кивнув одному з поліцейських і звернувся до неї:
— Марино Борисівно, вам теж доведеться поїхати з нами й дати пояснення.
— Нікуди я не поїду! Зі мною діти!
— З дітьми залишиться батько, — спокійно відповів капітан. — А ви їдете з нами.
Маму повели до машини, тримаючи попід руки. Вона впиралася; капелюх упав, покотився по асфальту, а вітер підхопив його й погнав до води.
— Прокляну тебе, чуєш! Прокляну! — кричала мама, обертаючись до мене. — Здохнеш сама, нікому не потрібна! Як ти мене кинула, так і твій шмаркач колись кине тебе! Нічого від мене не отримаєш, ні копійки! І квартиру не відпишу! Більше ти мені не дочка, невдячна!
Я залишалася на місці й дивилася їй услід. Думала, що радітиму, що відчую тріумф і задоволення. Натомість була порожнеча. І така втома, що її важко було витримати.
Ніби тридцять шість років у мене за спиною висів мішок, набитий камінням, а тепер його зняли. Спина боліла, ноги підгиналися, і без звичного тягаря я не знала, як випростатися.
— Тримайся. Так буває. Потім відпустить, — сказала Ксенія, міцніше стискаючи мою руку.
Поруч із Ромою стояли діти. Ніні було дванадцять, Єгорові — вісім. Розгублені, налякані, геть ні в чому не винні.
Єгор підійшов і потягнув мене за рукав.
— Тітко Ірино, чому Мишко з нами не їздив? Бабуся казала, що він хворіє.
Отже, і дітям вона сказала неправду.
— Він не хворів, Єгоре. Його не взяли із собою.
— Так нечесно, — сказав він, подумавши. — Ми б разом із гірки каталися. Там така величезна гірка була.
— Так. Зовсім нечесно.
Машини вже поїхали, коли Рома наблизився до мене. Повагався, перш ніж заговорити.
— Іро, вибач. Я справді не второпав. Думав, теща назбирала. Вона ж вічно скаржиться, що грошей немає, а сама то одне нове купить, то інше. Я вирішив, у неї заначка.
— Чому ти розповів усе при людях? Міг же й промовчати.
Він подивився на дітей і знову повернувся до мене.
— Я уявив, що мого Єгора на два дні самого покинули. За те, що сказав бабусі правду. І так мені млосно стало… Я з цією думкою три дні кораблем ходив. Пив і ходив. А Марина повторювала: «Не твоє діло, не твоє діло». Якщо не моє, тоді чиє? Загалом, далі розбирайтеся самі. Я дітей додому відвезу.
Він узяв валізи й попрямував до стоянки таксі. Ніна обернулася, несміливо помахала мені. Я підняла руку у відповідь.
Потім потяглися допити, очні ставки, нескінченні папери. Усе тривало довго й болісно. Мама спочатку все заперечувала.
— Вона сама подарувала мені картку на ювілей. Хлопчик залишався із сусідкою, самого я його не кидала. Жодних погроз не було. Це дочка його налаштувала, от він і вигадує.
Запис нашого відеодзвінка з корабля Надія Василівна показала мамі. На ньому звучав її власний голос: «Ти в мене в боргу», «Він же живий, нічого з ним не сталося», «Ну сказала щось — це був жарт». Після цього їй пред’явили відео з домофона та ювелірного салону, а також свідчення Лідії Яківни й Роми.
Як потім розповіла Ксенія, мама після цього близько десяти хвилин не промовляла ані слова. Сиділа, дивлячись на руки. Золоті сережки вона так і не зняла.
— Однаково вона спустила б ці гроші на якусь дурницю. А я хоч відпочила, — сказала вона нарешті слідчій.
Кажуть, Надія Василівна довго дивилася на неї, перш ніж відповісти:
— Ольго Романівно, ви зараз назвали дурницею зуби свого онука.
Марина дала зізнавальні показання на другий день. Мабуть, зрозуміла, що Рома своїх слів назад не забере, а діти залишилися з ним. Розповіла й про те, що круїз мама задумала ще влітку.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.