Життя без прикрасНа секунду мама затнулася. Потім обличчя знову залилося рум’янцем.
— І що такого? Ти мені, між іншим, винна! Я все життя на тебе витратила. Твій татусь по відрядженнях роз’їжджав, а ростити тебе доводилося мені самій. Ночей не спала, за інститут платила. Ти хоч дякую сказала? Раз у житті мати захотіла нормально відпочити!
— За гроші, які я відкладала Мишкові.
— Мишкові, Мишкові… — Вона скривилася. — Носишся з ним як із писаною торбою. То брекети, то кімната йому. Ось побачиш: коли виросте, отримаєш від нього плювок в обличчя. Викапаний татусь. Хамло росте.
— Ти залишила його самого на два дні, мамо.
— Нікого я не залишала! Їсти приготувала, лобур уже дорослий. Я в такому віці молодших няньчила й корову доїла. А цей від телефона не відривається. Що з ним сталося? Живий же.
— А якщо він поскаржиться мені, мене посадять — адже й це ти йому сказала.
Вона зам’ялася й відвела погляд.
— Ну сказала щось, — повела далі мама. — Пожартувала. Виховувати треба, тобі цього не зрозуміти. Сама нікого виховати не здатна, у тебе шмаркач на голові сидить.
— Мамо, ти розумієш, що накоїла? — спитала я спокійно.
— Розумію, що донька в мене невдячна погань! — закричала вона. — Якщо зараз же не розблокуєш картку, за доньку я тебе більше не вважаю! Чуєш? Усім про тебе розповім. І тітці Ані, і сусідам. В опіку напишу: вештаєшся по відрядженнях, дитину кидаєш саму. От заберуть його в тебе — подивимося, що заспіваєш!
У мені остаточно щось клацнуло. Правда вже вийшла назовні, але мама навіть тепер не просила пробачення. Вона лякала мене тією самою розлукою, якою змусила мовчати десятирічного хлопчика.
— Напиши, мамо. Неодмінно. Щасливого тобі плавання.
Я завершила розмову. Пізніше Ксенія прослухала запис і присвиснула.
— Іро, вона ж сама все підтвердила. І картку, і дитину, і погрози. Надія Василівна оцінить.
Слідча оцінила. Від неї я почула коротке:
— Оце подарунок.
У четвер я сиділа за склом і дивилася на сина в спеціальній кімнаті для бесід із дитячою психологинею. На полицях стояли іграшки. Мишко гойдав ногами й розповідав незнайомій жінці, як бабуся складала речі у велику нову валізу.
Йому вона оголосила: «Ти залишаєшся, бо ти нахабний і невдячний, увесь у матір». У морозилку поклала дві пачки пельменів, а сама вийшла, грюкнувши дверима.
Він розповідав про нічну лайку в під’їзді й про те, як боявся і спав при світлі. Вранці сам пішов до школи. Повернувшись після уроків, сидів удома, дверей нікому не відчиняв. Пельмені скінчилися — він почав їсти сухі макарони. До плити підійти боявся: я ж забороняла вмикати її самому.
Була й сорочка, забруднена компотом. Він намагався вночі її випрати, а потім злякався, що пральна машина зламається. Психологиня запитувала м’яко. Син відповідав рівно, без хвилювання, і від цього спокою мене вивертало.
— Ти казав кому-небудь, що вдома немає дорослих?
— Ні.
— А чому не казав?
— Бабуся сказала, маму тоді посадять. Я не хотів, щоб її посадили.
Психологиня глянула на скло. Я знала, що з того боку мене не видно, але на секунду здалося: вона дивиться просто на мене.
Потім опитали сусідів. Від розповіді Лідії Яківни, пенсіонерки з поверху нижче, колишньої вчительки, я похолола. Вона бачила маму, яка йшла ввечері з величезною валізою.
— Я ще спитала: «Олюню, куди це ти проти ночі?» — розповідала сусідка. — А вона: «На море, Лідо, нарешті». Я про онука спитала, вона каже: «Онук у матері». Ну, я й вирішила, що Ірина повернулася. Потім увечері чую згори — гупає щось, вода ллється. Думаю, пере Ірина. А там хлопчина сам був! Господи, знала б — до себе забрала. Ох, Олю, Олю, ані крихти совісті…
У нас стояв домофон із камерою, а керуюча компанія зберігала записи два тижні. Через поліцію Ксенія надіслала запит. На відео мама виходила з під’їзду з новою валізою й пакетом ювелірного магазину.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.