Життя без прикрасТорговельний центр теж надав запис. На ньому мама прикладала мою синю картку до термінала в ювелірному салоні й усміхалася продавчині.
Надвечір у четвер Надія Василівна сказала:
— Порушуємо справу. Крадіжка грошей із рахунку, збитки значні. Те, що стосується дитини, розглядатимемо окремо. У п’ятницю їх зустрінуть, колег у порту попереджено.
— Мені туди їхати?
— Вам? — Вона глянула поверх окулярів. — Такого обов’язку немає. Але, як на мене, вам хочеться.
Так, хотілося. Трохи й помститися, що вже приховувати. Але головне — щоб вона побачила мене, коли все станеться. За мої тридцять шість років мама стільки разів дивилася крізь мене. Я хотіла, щоб хоч тепер вона глянула мені у вічі.
Родичі тим часом пішли в наступ. Дзвінки почалися з тітки Ані, маминої сестри.
— Ірочко, ну що ж ти робиш? — проспівала вона ласкаво. — Оля телефонувала, уся в сльозах. Картку ти їй заблокувала, вони на кораблі голодні сидять. Хіба не можна було нормально вирішити? Взяла мати трохи, витратила на сім’ю, на онуків. А ти відразу затялася. Недобре, Ірочко. Мати ж у тебе одна.
— Вона залишила Мишка на два дні самого, тітко Аню.
— Ну навіщо роздмухувати? Ми дітьми тижнями без дорослих сиділи. І виросли!
— Вона взяла шістсот тридцять п’ять тисяч.
— Скільки? — На мить тітчин голос змінився. — Так, чимало, звісно… Але все-таки, Ірино, це мама. Пробачати треба. Бог велів.
— Спершу в Бога була заповідь «не кради», тітко Аню.
Вона образилася й поклала слухавку. Слідом телефонувала двоюрідна сестра, потім мамина подруга, яку я бачила лише разів зо три, далі хтось із Роминої рідні. Різними словами мені повторювали одне: безсердечна, ганьбиш рідну матір, завжди була егоїсткою. Оля все життя для тебе старалася, а ми такого від тебе не очікували.
У соцмережах теж писали. Зовсім незнайома жінка надіслала: «Таких, як ти, треба в дитинстві топити».
Марина виклала фотографію: вона, мама й діти на кораблі, за ними захід сонця. Підписала: «Є люди, які навіть чуже свято примудряються зіпсувати. Бог їм суддя». Під знімком набралося сто сорок уподобань. Їй радили не зважати на заздрісників, писали: «Тримайтеся, рідні».
Чуже свято. За мої гроші.
У середу вночі я сиділа на кухні, і телефон знову завібрував: чергова тітка з кошеням на аватарці. Я вже сумнівалася. Може, справді зайшла надто далеко? Вистачило б сварки, вимоги повернути гроші. Усе-таки мама. Та сама, що водила мене в садочок і заплітала мені кіски.
У дверях кімнати з’явився Мишко — у піжамі, ще сонний — і вийшов до мене.
— Мам, чому не спиш?
— Думаю, синку.
Він сів зі мною, серйозно подивився в обличчя.
— Бабуся тепер більше не прийде?
— Не знаю, Мишку. Тобі хочеться, щоб прийшла?
Він довго не відповідав.
— Ні. Мені з нею страшно. Вона весь час каже, що я поганий. А без тебе ляскає по губах, коли я щось не так кажу. Я мовчав… За її словами, варто було мені розповісти, і ти б перестала мене любити.
Я заплющила очі. По губах. За моєї відсутності. Вісім років я залишала з нею сина й нічого про це не знала.
— Мишку, я ніколи не перестану тебе любити. Ні за які слова й ні за які вчинки. Будь ласка, запам’ятай.
— Добре.
Коли він пішов спати, сумнівів у мене вже не залишилося.
У четвер увечері я вилетіла до портового міста. Мишко залишився в Лідії Яківни — вона сама запропонувала за ним приглянути. Він зрадів: у сусідки були кіт і старий програвач із платівками.
Ксенія вирушила зі мною.
— Такого я не пропущу, — сказала вона. — Тут будь-який серіал і близько не стояв. І ще, Ірино: самій тобі там бути не можна. Має бути поруч людина, яка візьме за руку, коли захочеться її пожаліти.
Я відмахнулася: вже жаліти точно не захочеться. Але Ксенія розуміла краще за мене.
До восьмої ранку в п’ятницю ми були в морському порту. Вітер ніс запах солі, кричали чайки. На обрії вже білів лайнер — величезний, як весільний торт. Він наближався до причалу повільно, а серце в мене з кожною хвилиною билося дедалі частіше.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.