Життя без прикрасСидячи навпроти мене, Мишко грів руки об кухоль, який обхопив долонями; погляд його був звернений до мене. Потім зліз зі стільця, сходив до кімнати й приніс синю пластикову картку. Поклав на стіл переді мною. Ту саму, зі скриньки.
— Бабуся нею платила, — тихо сказав він. — Вона ввечері на кухні з тіткою Мариною по відеозв’язку говорила, у телефоні щось замовляла. Тітка Марина запитала: «А Іра не помітить?» Бабуся відповіла, що ти у відрядженні нікуди не дивишся, а помітиш, коли вже пізно буде, вони в морі будуть. І засміялася. Потім у душ пішла. Сумка в коридорі висіла, я звідти картку взяв. Вона ж твоя. У коробку з конструктором сховав. Мамо, я погано вчинив? Це ж крадіжка, так?
Я переводила погляд із картки на Мишка й назад. Потім підвелася, обійшла стіл і почала цілувати його: у маківку, у лоб, в обидві щоки. Притиснула до себе так міцно, що він пискнув.
— Усе ти правильно зробив. Чуєш мене? У цілому світі немає людини, розумнішої за тебе. Найрозумніший.
Тут він сховав обличчя в мене на плечі й заплакав. За весь вечір — уперше. Тихенько, наче нарешті дозволив собі.
Спати я поклала його до себе. Сиділа біля ліжка, поки він не заснув, не випускаючи мого пальця, як у три роки. Потім повернулася на кухню й відкрила в банківському застосунку історію операцій. Від побаченого потемніло в очах.
Турагенції пішло чотириста вісімдесят сім тисяч. Потім ще шістдесят дві тисячі тій самій агенції. Схоже, доплата за балкон у каюті. Звісно, Мариночці без балкона ніяк.
Далі йшли магазин одягу в торговельному центрі — тридцять вісім тисяч, валізи — двадцять одна тисяча, ювелірний салон — дев’ятнадцять тисяч. Уже згодом я дізналася, що там мама купила собі нові сережки. Аптека, кафе, таксі до аеропорту — на дрібниці ще на вісім.
Майже шістсот тридцять п’ять тисяч пішло. Залишилося трохи більше дванадцяти.
Чотири роки без відпустки, стара куртка із заштопаною кишенею, Мишкові брекети, наша майбутня двокімнатна квартира — усе це тепер пливло морем у каюті з балконом.
Згодом я розібралася, чому не отримувала сповіщень. Сама ж рік тому вимкнула їх для накопичувальної картки: набридли рекламні повідомлення банку. У її розділ заходила лише раз на місяць, переказуючи чергову суму. Я ж при мамі скаржилася на банківський спам. Вона знала. Тепер мені здавалося очевидним: запам’ятала й усе розрахувала.
Захотілося негайно зателефонувати їй, закричати, висловити наболіле за тридцять років. Набрала — абонент недоступний. Корабель, море, роумінг. Тоді зателефонувала Марині. Після кількох гудків вона відповіла; за її веселим голосом чулися музика й сміх.
— Алло! Іро, ти чому не спиш?
— Мама де, Марино?
— У каюті відпочиває. Що сталося?
— Ви відпочиваєте за мої гроші.
Вона помовчала. Музика й далі грала. Потім Марина хмикнула.
— Іро, тільки не починай. Мама сказала, ти їй подарувала на ювілей.
— Ювілей у неї в березні. Зараз вересень.
— Значить, заздалегідь. Тобі не однаково? Ніч уже, у дітей свято. Навіщо всім настрій псувати?
— Ви покинули мого сина самого на два дні. Йому десять років, Марино.
— Ой, самого… Він не немовля. Мама їжі залишила: пельмені, макарони. Мікрохвильовку вже якось увімкне. Не роби з мухи слона, вічно в тебе трагедія на рівному місці.
— Чому із собою його не взяли?
— Куди? Каюта на п’ятьох. Посидіти вдома й подумати — ось що йому мама звеліла. Він їй нахамив минулого разу.
— Що саме він зробив?
— При Ромі заявив, що вона з ним нечесно в карти грає. Образив маму. Гаразд, Іро, самі розбирайтеся, мене це не стосується. У нас шоу починається, давай.
Марина відключилася.
Нахамив. Хлопчик сказав бабусі, що та шахрує в дурня. За це його залишили на два дні самого, а гроші, відкладені на його зуби, витратили на подорож із шоу.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.