Коридор зустрів її звичними речами. Тут усе було вибране нею: пісочна плитка замість лікарняної білизни, від якої обличчя здаються мертвими; вода на поворотах, щоб люди не мучилися спрагою в чергах; дивани, з яких літній пацієнт може підвестися, спершись на підлокітник. За ці дивани довелося воювати з постачальником і сперечатися з чоловіком. Сергій бачив у них витрати на площу, яка не приносить прибутку.
Реєстраторка в синьому, медсестра зі штативом, двоє хлопців із мотком дроту віталися з Тетяною Михайлівною. Вона відповідала, кивала, майже не беручи в цьому участі. Лише біля вікна в переході зупинилася, повернулася так, щоб обличчя не було видно тим, хто проходив, і набрала чоловіка.
Він відповів після другого гудка:
— Танюшо? Ну що?
Мовчання затяглося на секунду довше, ніж вона хотіла.
— Щойно вийшла від Андрія.
— І що він?
— Погано все, Сергію. Оперувати не можна.
У відповідь настала пауза — достатня, щоб зобразити перехоплене дихання. Потім Сергій заговорив швидко й упевнено:
— Я вже їду. Вважай, виїхав, сиджу в машині. Тільки нічого сама зараз не роби. Нічого не підписуй, ні з ким не розмовляй. Усі справи передай мені, я розберуся з кожною дрібницею. Ти чуєш? Чекай, за двадцять хвилин буду.
— Гаразд.
— І поки нікому ні слова. Зчиниться метушня, підуть чутки. У нас ще контракт на обладнання не закритий. Спершу вдвох спокійно вирішимо, а потім уже скажемо, кому треба.
— Добре, Сергію.
Розмова закінчилася, а вона лишилася біля скла. Унизу водій сірої машини тричі намагався вписатися на паркування і зрештою зайняв одразу два місця. Тетяна дивилася на нього й подумки поверталася до короткої розмови. Що сказав Сергій, вона пам’ятала. Тепер згадувала те, чого він не спитав. Які знімки бачив Андрій? Що саме виявив, на чому ґрунтується висновок? Де можна отримати ще одну думку? Чоловік міг би запропонувати інститут, згадати однокурсника в столиці, сказати, що сам домовиться. Вона не почула нічого з цього. Жодного запитання про саме дослідження. Тільки розпорядження, як чинити їй і від кого поки приховувати звістку.
Двадцять шість років поруч. У перший рік їхнього спільного життя він уночі перетнув пів міста в пошуках жарознижувального: у неї температура підходила до сорока, аптеки були зачинені. Тетяна зупинила власну думку. Хіба можна судити людину за першими словами після такої звістки? У розгубленості кожен говорить своє. Сергій завжди ставав між нею й неприємностями: податковою, постачальниками, навіть своєю сестрою, яка приїздила просити в борг. Вона звикла до цього і сама дозволяла йому все вирішувати.
Біля повороту в адміністративне крило з’явився Олег Степанович Коваленко. Папка під пахвою, сорочка без піджака — усе як завжди, крім погляду. Побачивши її, він відвів очі.
— По третьому центру приніс вам документи. У секретаря, на підпис, — промовив він, дивлячись кудись їй у плече.
— Добре, що принесли.
— Там бажано терміново. Хоч і не настільки… Просто сьогодні було б краще.
— Олеже Степановичу, подивіться на мене.
Він підкорився, але всміхнувся із запізненням.
— Закрутився, Тетяно Михайлівно. Удома ремонт, дружина невдоволена. Самі розумієте.
Проминувши її, він зробив три кроки й пішов швидше. Тетяна це почула, а біля процедурної її вже зупиняла Галина Петрівна. Невисока, кругленька, з незмінною ручкою в кишені халата. Ручка була прив’язана гумкою до ґудзика, щоб не губилася.
— Тетяно Михайлівно, нарешті! Із ранку вас шукаю. На завтра ж профілактична крапельниця. Не перенесете? А то минулого разу Сергій Олексійович мене вичитував, чому не встежила. Я йому: не вести ж мені людину силоміць за руку.
— Буду. Коли приходити?
— До відкриття, як завжди. Зробимо, і весь день у вас вільний. Я підготуюся. Ви ж знаєте, флакони Сергій Олексійович привозить особисто. Десь свої бере, запевняє, що вони кращі.
— Так, знаю.
— От і добре. — Галина Петрівна знизила голос. — Бліда ви якась. Може, тиск перевірити? Дві хвилини всього.
— Дякую, не треба.
Біля ліфтів було багато світла: високе вікно займало всю стіну просторого холу. Під ним біля батареї стояла лава, яку Тетяна розпорядилася поставити для стареньких, що чекають на супровід. Вона натиснула кнопку, підвела очі до цифр над дверима й відчула ривок за рукав…
