Хлопчикові, який стояв поруч, було на вигляд років дев’ять. Він давно виріс зі своєї куртки: тонкі, почервонілі руки стирчали з коротких рукавів. Відросле волосся спадало на очі. Знизу вгору він дивився так пильно, ніби боявся проґавити її погляд, а тканину стиснув усією долонею, наче то був поручень у трясучому автобусі.
— Ти з ким тут? Загубився?
Він заперечно мотнув головою. Вільною рукою дістав товстий старий телефон із діагональною тріщиною в кутку екрана й синьою ізоляційною стрічкою на ребрі. Повернув до неї.
З іншого кінця холу поспішав Павло Семенович. Важко дихаючи, охоронець притримував рацію.
— Вибачте, Тетяно Михайлівно. На хвилину відійшов. Зараз виведу.
— Зачекайте.
— Третій день приходить. Я його проганяв, а він знову тут. Надворі холодно, дозволяв біля входу погрітися коло батареї. Моя провина, більше не буде. Зараз я його…
— Павле Семеновичу, я попросила зачекати.
Він замовк. Тетяна розглядала хлопчика, намагаючись згадати, де бачила ці брови, ці очі, цей прямий, непоступливий погляд. Згадала: фотографія працівників в адміністративному холі, другий ряд, третя людина ліворуч. Тільки на знімку це було обличчя дорослого чоловіка, з трьома глибокими поперечними зморшками на лобі.
— Як тебе звати?
Хлопчик розкрив рота, але звуку не вийшло. Він болісно скривився й іще раз указав на екран.
— Не розмовляє він, — тихо пояснив охоронець. — Син Бондаря. Максима Івановича, якого в нас… Денис.
Максим Іванович Бондар. Пів року тому, тримаючи в переговорній папери, вона сказала йому те, чого раніше нікому не казала. Назвала його людиною, яка обікрала особисто її. Нагадала, як забрала його з районної лікарні, де він лагодив монітори ледь не навколішки, які можливості йому дала. Пообіцяла підписати позов і довести справу до кінця: минулі заслуги не допоможуть.
Максим тоді не став виправдовуватися. Не відповідав на нагадування, чим їй завдячує, не сперечався з погрозою довести позов до кінця. Стояв і слухав. Лише одного разу спитав: «Тетяно Михайлівно, а ви самі ці документи читали?» Запитання було про папери, які вона тримала перед ним, про те, чи бачила вона на власні очі те, за що його звинувачує. Вона відповіла коротко: читати їй є кому.
Тепер перед нею світився скан протоколу тендерної комісії. Угорі — шапка її мережі. Праворуч унизу — синя печатка, трохи розпливчаста на цупкому папері. І підпис технічного директора: Максим Бондар. Дата була знайома до неможливості. Того дня він лежав у стаціонарі після операції на коліні. Вона сама підписала наказ про відпустку через хворобу; вони ще телефоном жартували про милиці.
Денис перегорнув зображення. Накладна на томограф, на ту саму модель, яку вона затвердила. Тільки вартість виявилася втричі вищою за суму з її службової записки. Ще рух пальця — і перед нею листування, сфотографоване на чужому екрані навскіс, із відблиском лампи. Два імені. За одним стояла людина, яка щоранку сиділа навпроти неї за кухонним столом. За другим — той, хто три хвилини тому пройшов повз у сорочці без піджака…
