Ліфт тихо дзенькнув і відчинив двері.
— Ви їдете, Тетяно Михайлівно?
Вона повільно опустилася на лаву, намацуючи долонею край сидіння.
— Затримайте. І сюди п’ять хвилин нікого не пропускайте. Ні пацієнтів, ні наших.
— Але мені не можна…
— Можна. Я дозволяю.
Охоронець подивився на неї, на дитину з телефоном і зайняв прохід, повернувшись до них спиною. Його широка постать перегородила дорогу.
Телефон перейшов до Тетяни. Вона торкнулася холодної дитячої долоні, помітила подряпину впоперек кісточок. Денис так і не відпустив рукав, тільки вхопився нижче, за манжету. На екрані змінювалися рахунки, записки, протоколи. Трапилася резолюція, написана її власною рукою, хоча самого документа вона зовсім не пам’ятала. Потім — папка. У назві всього одне слово, до якого вона виявилася не готовою.
Знизу долинув подвійний короткий гудок. Такий сигнал біля адміністративного входу подавав тільки один чоловік. Крізь велике вікно Тетяна побачила, як чорний позашляховик рівно став між лініями й відчинилися дверцята. Вона підвелася, застебнула піджак і поклала долоню хлопчикові на плече.
— Денисе, ходімо. Через службовий вихід. У той бік.
Він пішов одразу. Запитань поставити не міг; лише швидко переставляв ноги, підлаштовуючись під її крок, і далі тримався за рукав.
Навпроти овочевих рядів працювала пельменна. Оцет, смажена цибуля, сирі ящики — запахи ринку доходили сюди всі разом. Тетяна вибрала це місце тому, що її тут ніхто не знав. У черзі не збиралися розпитувати ні про самопочуття, ні про майбутній п’ятий центр.
Денисові вона купила подвійну порцію, компот і три пиріжки з картоплею. Собі спершу нічого не взяла, потім додала склянку компоту, щоб перед нею на столі теж щось стояло. Краї таці були мокрі. Хлопчик їв, низько схилившись над тарілкою, дуже швидко; помітивши її погляд, сповільнився й почав старанно дотримуватися пристойності, ніби боявся повестися не так у гостях.
— Їж, як тобі зручно. Відбирати ніхто не буде.
Він кивнув і знову схилився над їжею. Тетяна присунула сірі жорсткі серветки й дістала ручку. На такому папері писати слід було обережно: сильний натиск лишав розрив.
— Писати вмієш?
Денис відклав виделку, витер руки об джинси. Замість запропонованої ручки вийняв свій обгризений олівець, короткий, майже недогризок. Великими літерами вивів друковані букви: «УМІЮ. ДОБРЕ».
— Домовимося так: я питатиму, ти відповідай письмово. Це татів телефон?
«ТАК».
— Він тобі його передав?
Тепер олівець рухався повільніше. «ПЕРЕД ОСТАННЬОЮ ПОЇЗДКОЮ. ЗВЕЛІВ СХОВАТИ. НІКОМУ НЕ ПОКАЗУВАТИ. ТІЛЬКИ ТЕТЯНІ МИХАЙЛІВНІ В РУКИ».
Вона прочитала відповідь двічі. Утретє рядки розпливлися, і довелося відвести очі до вікна. Там чоловік у клейончастому фартусі віз візок із капустою.
— Чому ж ти тільки тепер прийшов? Уже чотири місяці минуло.
На чистій серветці з’явилися нові рядки: «БАБУСЯ НЕ ДОЗВОЛЯЛА. КАЗАЛА, ВИ ПОГАНА. ПРИЇХАВ САМ АВТОБУСОМ. ТРИ РАЗИ. ОХОРОНЕЦЬ ВИГАНЯВ».
Подумавши, Денис дописав унизу дрібнішими літерами: «ТАТОВІ БУЛО ВАС ШКОДА».
Тетяна поклала долоню поруч із написаним, не торкаючись серветки. Між ними екраном догори лежав телефон із тріснутим кутом. Вона ввімкнула його. Сигналу мережі не було: сім-картку давно відключили, певно, після похорону, коли за неї перестали платити. Тепер апарат правив лише за сховище паперів — маленьке, перетягнуте синьою ізоляційною стрічкою.
У галереї набралося близько шістсот файлів. Людина збирала їх, щоб самій зрозуміти, що відбувається. Матеріали призначалися не для суду: Максим намагався розібратися сам. Фотографії були криві, світло від лампи перекривало частину екрана, іноді збоку виднілася чужа клавіатура. Зате поруч можна було порівняти два варіанти одного паперу. Справжній рахунок постачальника з реальними сумами — і його перероблену копію. У другій змінювалися шапка, цифри, з’являвся підпис, якого не було в першій. Далі йшли службові записки, яких Тетяна не бачила зовсім. Окремо — ціла пачка протоколів з іменем Бондаря. Вона зіставляла ім’я з датами: тоді він або лежав у стаціонарі, або був в іншому місті, де монтував обладнання. За цими протоколами виходило, що Бондар брав участь у засіданнях, на які ніяк не міг прийти.
Далі йшли поспіхом зняті повідомлення. «Олег, усе списуємо на технічного. Вона до нього добре ставиться, але підписи вже визнала. Після цього не виправдається». Відповідь: «Ти ж знаєш, у папери вона не вчитується. Дивиться початкову сторінку й кінцеву». Ще рядок: «Печатка в її столі. Ключ у мене, хвилюватися нема про що».
Початкову сторінку й кінцеву. Вона перечитувала ці слова, не в силі від них відірватися. Так написав про неї чоловік, який двадцять шість років щоранку подавав їй телефон і казав, який гарний вона має вигляд.
Окрема папка, уже поза галереєю, містила квитанцію про переказ фізичній особі. Одержувач — Левченко Віктор Миколайович. Сума — п’ятсот тисяч. Призначення — консультаційні послуги. Нижче на тому ж знімку зачепився краєчок робочого столу й перепустка з прізвищем.
Денис доїв і акуратно зібрав тарілки на тацю. Посидів рівно, дивлячись на неї, потім забрав телефон, відшукав потрібний файл і повернув. Почався відеозапис…
