Тетяна кивнула й узялася за манжету. Ґудзик на лівому рукаві розстебнувся ще в приймальні, коли вона знімала пальто. Застебнувши його, Тетяна поправила підставку з ручками: та навскіс заїхала на папери й заважала. Андрій спостерігав за цими рухами.
— Давно в тебе з’явилося оніміння?
— Пів року. Уранці спершу пальці. Вирішила, що відлежала уві сні. Потім до ліктя стало доходити. А на планірці якось не змогла розібрати звіт: дивлюся на цифри, а два рядки зливаються. Надвечір говорю, ніби язик утомився, слова заплітаються. Сергій усе записував, до невролога зі мною ходив. Призначили крапельниці за розкладом, вітаміни, щось для судин.
На запитання, чи допомагало лікування, вона відповісти не змогла. Різкого погіршення не було, усе відбувалося поступово. Андрій сів і провів долонями по обличчю.
— Знімки надійшли з вашої променевої діагностики, від Віктора Миколайовича. Думав, виявиться щось звичне: шия, мігрень, тиск. Зазвичай такі, як ти, з дрібницею приходять, а вимагають знайти страшну хворобу. У тебе все навпаки.
Повернувшись на стілець, Тетяна побачила за вікном розвантаження білизни. Санітарка підпирала двері ногою, водій складав тюки просто на асфальт. Навіть із четвертого поверху було видно, що він мокрий. Двір жив за своїм розкладом, і їй теж належало розібратися з розкладом — тільки тепер зовсім інакше.
— Мені все-таки потрібен точніший термін. Чотири центри працюють, по п’ятому триває погодження. За обладнання ще кредит. Двісті сорок працівників, Андрію. І за кожним із них — родина. Не можна просто залишити все як є й сподіватися, що якось воно буде. Якщо лишаються місяці, мені треба встигнути перебудувати справи, передати їх так, щоб люди потім не опинилися на вулиці. Для цього й питаю, скільки в мене часу.
Андрій довго дивився на неї.
— Про себе б тобі зараз спитати.
— Про мене потім.
— Ніякого «потім» уже не буде, Таню. У цьому й річ.
Вона почула його цілком виразно, з тим самим спокоєм, з яким на нарадах приймала відомості про завантаження кабінетів. Запитала, який саме протокол пропонує Андрій. Попросила викласти все на папері: їй потрібен був окремий аркуш, який можна забрати із собою, а не запис в електронній картці. Андрій написав великими, розбірливими літерами — всупереч звичному уявленню про лікарський почерк.
— Сходи по другий висновок, — сказав він, простягаючи аркуш. — Не через мої сумніви. Через твої майбутні: почнеш мучитися, раптом щось прогавили. Поїдь в інститут, до незнайомих лікарів. Тут усі тебе знають. Із жалю можуть і неправду сказати.
— Ти ж кажеш правду.
— Кажу. Але знайомі ми тридцять років, і поки я вішав ці знімки, руки тремтіли. Хоч я лікар і вважав, що жалість у мене ще на другому курсі медінституту разом із гландами видалили.
Складений учетверо аркуш умістився у внутрішній кишені піджака. Тетяна забрала сумку, але, перш ніж вийти, озирнулася.
— Нехай це лишиться між нами. Особливо Коваленку нічого не кажи. І решті з адміністрації теж.
— За кого ти мене маєш? — Андрій помовчав. — А Сергієві скажеш?
У його голосі проступила участь, якої вона зараз не витримувала.
— Скажу…
