Романюк ледь помітно всміхнувся.
— Ви, мабуть, не зрозуміли. Я пропоную не ціну коня, а можливість закрити неприємну ситуацію. Повірте, вам це вигідніше.
— Я зрозумів, — відповів Остап. — І сказав: не продається.
В очах Романюка майнуло роздратування, але він швидко сховав його.
— У мене є документи.
— А в мене є жива кобила, яку я купив на ринку й виходив власними руками.
— Документи в суді важать більше за ваші почуття.
Остап помовчав. Він не любив гучних слів і не вмів говорити так гладко, як цей чоловік. Але іноді правда не потребує довгої промови.
— Може, й важать, — сказав він. — Тільки я її назад тим, хто вже раз поховав живою, не віддам.
Після цього Романюк поїхав. Машина підняла за собою пил, і подвір’я знову стало тихим, але Остап відчував: тиша вже не та. У ній з’явилося чекання біди.
Тиск почався не одразу, а спроквола. Спершу в селі стали шепотітися, ніби Остап зв’язався з тим, що йому не по силі. Потім хтось сказав йому біля магазину, що чуже добро щастя не принесе. Потім прийшов місцевий поліцейський — не грубо, без наказів, але з такими обережними натяками, від яких ставало ясно: розмова непроста.
— Остапе Семеновичу, — сказав він, стоячи біля воріт, — ви б подумали. Документи — річ серйозна. Навіщо вам неприємності? Вік уже не той, щоб по судах ходити.
— Вік у мене той, щоб правду від брехні відрізняти, — відповів Остап.
Поліцейський зітхнув, ніби перед ним була вперта дитина.
— Я вам по-доброму кажу.
— А я по-доброму слухаю. Тільки кобилу не віддам.
Потім з’явилися незнайомі люди. Вони приїздили ближче до вечора, коли подвір’я темніло й тіні від сараїв лягали довшими. Спершу не кричали, говорили коротко, вимагали «не ускладнювати». Один стояв надто близько, другий дивився на будівлю так, ніби прикидав, як відчинити двері без дозволу. Остап тримав у руках старі вила не для погрози, а щоб самому не почуватися зовсім беззахисним.
Сніжка в такі хвилини тривожилася. Вона чула чужі голоси, відчувала напругу, переступала здоровою ногою, піднімала голову. Остап потім довго стояв поруч із нею, гладив по шиї й шепотів:
— Усе добре. Не бійся. Поки я тут, тебе не заберуть…
