Коли Марта розповіла про це Остапові, він слухав мовчки. Не перебивав, не ставив зайвих запитань. Лише стояв біля стіни, склавши руки перед собою, і дивився на кобилу. Що яснішою ставала правда, то важче вона лягала на серце. Не тому, що він дивувався людській жадібності. За довге життя він бачив різне. Але одна річ — знати, що люди бувають жорстокими, і зовсім інша — бачити поруч живий доказ цієї жорстокості, який довірливо опускає голову до твоєї долоні.
— Значить, її просто списали, — сказав він нарешті.
— Схоже на те, — відповіла Марта. — І якщо чутки розійдуться, Романюк захоче повернути контроль над ситуацією.
Так і сталося. Спершу по окрузі пішли розмови. Люди переказували цю історію по-різному: хто зі співчуттям, хто з цікавістю, хто з недовірою. Але чутки, як вітер у сухій траві, швидко дісталися того, кому найменше хотілося галасу.
Вадим Романюк приїхав сам. Остап побачив дорогу машину ще здалеку, коли вона зупинилася біля воріт, надто чиста й чужа серед запиленого подвір’я. З неї вийшов чоловік в акуратному одязі, з обличчям спокійним і холодним. Він не озирався довкола з цікавістю, не намагався роздивитися господарство. Він ішов просто до старої будівлі, ніби приїхав забрати річ, яка через непорозуміння опинилася не на своєму місці.
Остап зустрів його біля дверей.
— Ви Черненко? — спитав чоловік.
— Я.
Романюк ледь помітно кивнув, ніби цього було досить.
— Кажуть, у вас перебуває кінь, який належить моєму господарству. Я приїхав вирішити питання без зайвої тяганини. Ви людина літня, вам ні до чого чужі проблеми. Я готовий виплатити вам добру суму за догляд, витрати й клопіт.
Він говорив рівно, майже ввічливо, але в цій ввічливості не було тепла. Кожне слово звучало так, ніби ціну вже призначено і лишається тільки підписати невидиму розписку.
Остап подивився на нього, потім перевів погляд на Сніжку. Вона стояла всередині, насторожено повернувши вуха до чужого голосу. Її тіло ніби стало жорсткішим.
— Не продається, — сказав Остап…
