Але ночами він знову перестав спати спокійно. Тільки тепер він виходив до будівлі не тому, що боявся за її дихання, а тому, що боявся чужих кроків на подвір’ї. Він перевіряв засуви, прислухався до темряви, іноді подовгу стояв біля вікна. Йому було страшно, і він не соромився цього страху перед самим собою. Сміливість не в тому, щоб не боятися. Сміливість, як він розумів, у тому, щоб уранці все одно відчинити двері, нагодувати Сніжку й знову сказати: не віддам.
Справа дійшла до суду. Для Остапа це було слово важке, чуже. Він звик вирішувати життя руками: полагодити, скопати, прив’язати, принести, вилікувати, витримати. А тут усе вирішували папери, підписи, печатки, голоси людей, які ніколи не бачили Сніжку на ярмарку, не тримали її голову, коли вона тремтіла від болю, не сиділи вночі в старій будівлі, перевіряючи, чи жива вона.
У Романюка були юристи, документи, впевнені обличчя й рівні фрази. Вони говорили про право власності, про походження тварини, про порушення, про те, що кобила має бути повернена законному власникові. Остап слухав і відчував, як ці слова намагаються витіснити головне: її було оголошено загиблою, а потім продано через чужі руки — хвору й нікому не потрібну. Але в залі суду папір звучав голосніше за живе дихання.
Марта трималася поруч. Вона пояснювала те, що знала, говорила про мітку, про записи, про стан кобили, про те, як невідповідність між документами й реальністю потребує перевірки. Але свідки, на яких вона розраховувала, почали відступати. Один раптом відмовився підтверджувати свої слова. Другий після погроз і підпалу вже не наважився говорити відкрито. Остап бачив, як Марта стискає губи, як намагається не показати розпачу, і розумів: справа може обернутися проти них не тому, що правда слабка, а тому, що страх у багатьох сильніший за правду.
Здавалося, все втрачено. Романюк виглядав спокійним, майже переможцем. Його представники говорили впевнено, ніби лишалося тільки оформити неминуче. Остап сидів, поклавши долоні на коліна, і думав не про себе. Він думав про Сніжку: що буде з нею, якщо рішення виявиться не на їхню користь? Чи повернуть її туди, де вже одного разу від неї відмовилися? Знову назвуть Сонатою, поставлять у чисте стійло для годиться, а потім вирішать її долю за розрахунком? Ця думка була нестерпною.
І тоді Марта підвелася й попросила дозволу на незвичну перевірку. Вона говорила спокійно, але в голосі її чулося напруження.
— Привезіть кобилу, — сказала вона. — Нехай стане ясно, як вона реагує на людей, які називають себе її господарями, і на людину, в якої вона тепер живе. Це не замінює документів, але може показати важливе: ставлення тварини, її пам’ять, її страх і довіру.
У залі зчинився рух. Хтось усміхнувся, хтось невдоволено зашепотівся. Для людей, звиклих до паперів, така пропозиція виглядала дивною. Але, можливо, саме тому, що звичайні докази вже тонули в тиску й формальностях, це дивне рішення й допустили.
Сніжку привезли на подвір’я суду. Остап сам супроводжував її, ведучи обережно, без ривків. Вона вже була зовсім не тією кобилою, яку він побачив на ринку. Худорлявість ще нагадувала про пережите, нога не стала колишньою повністю, але в її рухах з’явилася зібрана сила. Шерсть очистилася, білизна пробилася крізь колишню сірість, шия трималася вище. Погляд залишався уважним, обережним, але тепер у ньому було життя…
