Люди зібралися навколо на відстані. Розмови стихли. Романюк вийшов першим. Він тримав у руці цукор і всміхався так, ніби все, що відбувалося, було для нього неприємною, але керованою сценою. Підійшовши ближче, він вимовив колишнє ім’я кобили м’яким, упевненим голосом. Сніжка підняла голову.
На мить Остапові здалося, що вона справді впізнала його. Але це впізнавання не було радісним. Її тіло напружилося, вуха притислися, очі потемніли. Вона зробила крок назад, потім іще один. Романюк простягнув цукор, але вона не потяглася до руки. Навпаки, повітря довкола неї ніби стиснулося. Наступної миті кобила різко заіржала — голосно, тривожно, з такою силою, що чоловік мимоволі зупинився.
Це була не проста впертість тварини. Навіть ті, хто нічого не тямив у конях, відчули: перед ними не примха. Перед ними пам’ять, у якій залишилося щось важке.
Романюк завмер, обличчя його на мить змінилося, але він одразу спробував повернути колишню впевненість.
— Вона хвора, нервує, — кинув він. — Це нічого не доводить.
Остап не відповів. Він чекав, поки йому дозволять підійти. Коли настала його черга, він не взяв ні цукру, ні корму. Не став кликати її голосно. Просто зробив кілька повільних кроків, зупинився на відстані й простягнув руку долонею догори.
— Сніжко, — тихо сказав він. — Іди до мене, дівчинко.
Кобила повернула голову. Усе сталося без урочистості, без красивої сцени, вигаданої для чужих очей. Вона просто почула його голос. Кілька секунд дивилася, ніби перевіряла, чи справді він тут, а потім пішла. Обережно, але відразу. Підійшла до нього, опустила голову й уткнулася лобом йому в плече.
Остап заплющив очі. Він не обійняв її надто міцно, не зробив нічого зайвого, тільки поклав долоню їй на шию, як у перший день на ярмарку. Але на подвір’ї стало так тихо, що чути було, як Сніжка видихає йому в груди. І в цій тиші сказаного виявилося більше, ніж у довгих промовах.
Після цього рішення змінило хід усієї історії. Суд відмовив Романюку у вимозі забрати кобилу, визнав за Остапом право залишити її в себе й передав матеріали на подальшу перевірку. Для Остапа ці слова звучали ніби здалеку. Він розумів загальний сенс: Сніжку не відберуть. Решта — перевірки, папери, наслідки для Романюка — вже здавалося другим колом, важливим, але не головним у цю мить.
Коли він вивів кобилу з подвір’я суду, Марта йшла поруч. Вона втомилася, але в її обличчі вперше за довгий час було полегшення.
— Ви впоралися, — сказала вона.
Остап похитав головою…
