Флігель стояв за будинком, біля невеликого сараю, з димаря якого теж тягнувся тонкий димок. Олеся йшла за Яковом Демидовичем і відчувала, що ноги стають ватяними. Їй було страшно побачити Тараса і страшно не побачити. Страшно дізнатися, яким він став, і ще страшніше — зрозуміти, що той давній зв’язок існував лише в її пам’яті.
Старий постукав кісточками пальців у двері.
— Тарасе, відчиняй. До тебе гостя.
За дверима почувся стукіт, скрип, приглушений рух коліс. Потім клацнув засув. На порозі з’явився чоловік в інвалідному візку. Худий, неголений, зі втомленим обличчям, на якому роки й біль залишили глибокі сліди. Але очі… Очі були ті самі. Тільки згаслі, поки він не підвів погляд на Олесю.
Мить — і в них спалахнуло таке потрясіння, що вона перестала дихати.
— Леся? — видихнув він. — Лесенько…
Вона ступила до нього, але сльози вже застилали все навколо.
— Тарасе…
Він простягнув руки, і Олеся опустилася перед ним навколішки, обіймаючи його так міцно, ніби боялася, що він знову зникне. Тарас гладив її по спині, по волоссю, теж плакав і повторював:
— Як ти мене знайшла? Господи, як же ти мене знайшла? Я думав, уже ніколи тебе не побачу.
Яків Демидович тихо відійшов, залишивши їх самих.
Вони довго не могли говорити зв’язно. Сиділи на маленькій кухоньці у флігелі, трималися за руки, розглядали одне одного, ніби перевіряли: справжні чи ні. Тарас першим спробував усміхнутися.
— Ти все така сама. Тільки ще вродливіша стала.
— А ти все так само брешеш, коли хочеш утішити, — крізь сльози відповіла Олеся.
— Ні. Я серйозно. Я стільки разів уявляв, якою ти стала. Але все одно не вгадав.
Потім він розповів, як повернувся після служби й дізнався, що Олеся поїхала до міста. Хтось сказав, ніби в неї там наречений, нове життя. Він тоді гордо зробив вигляд, що йому байдуже, а сам ходив до річки й сидів під вербою до темряви.
— Я злився, — зізнався Тарас. — На тебе, на себе, на весь світ. Думав: значить, не дочекалася. А потім поїхав. Працював, крутився, відкрив маленьку справу. Меблі робили, різьбу, замовлення пішли. Здавалося, життя все-таки вирулювало.
Одружився він із Ларисою. Говорив про неї без тепла, радше з гірким подивом, ніби й досі не розумів, як дозволив цій жінці так близько підійти.
— Вона гарна була, яскрава, наполеглива. Сама до мене тяглася. Я не любив її так, як… — він урвався й подивився на Олесю. — Неважливо. Сина народила. Назара. Оце було справжнє щастя. Я ночами до нього вставав, на руках колисав. Пам’ятаю, як він пах молоком, як пальцями за мій палець чіплявся. А потім аварія.
Він розповідав не відразу, з паузами. Як довго лежав у лікарні. Як його збирали буквально по частинах. Як Лариса спершу приходила часто, приносила передачі, говорила лагідні слова. Потім стала з’являтися рідше. Іноді приносила папери на підпис, запевняючи, що це у справах, що інакше все розвалиться.
— Я підписував, — глухо сказав Тарас. — Дурень. Навіть не читав. Думав, дружина. Кому вірити, як не їй?
Коли лікарі повідомили, що його виписують, він почав телефонувати Ларисі. Телефон мовчав. Теща теж не відповідала. Лише сусід, до якого він додзвонився насилу, розповів: квартиру продано, майстерня перейшла до інших людей, Лариса з дитиною поїхала.
— Уявляєш, Лесю. Я лежу, ніг не відчуваю, додому повернутися нікуди, сина немає, грошей немає. Все, що будував, зникло. І підписи всюди мої.
Олеся стискала його руку й мовчала. Слова здавалися надто малими для такого горя.
— Мене влаштували до закладу для таких, як я, — провадив він. — Але там… Не життя. Лежиш і розумієш, що ти нікому не людина, а проблема. Я втік. Поневірявся. Пив. Чесно скажу, жити не хотів. Один волоцюга розповів про Якова Демидовича. Я до нього добирався у візку мало не цілий день. Думав, він диво зробить. А він сказав правду: травами на ноги не поставить, потрібна операція.
Тарас криво всміхнувся.
— Я тоді у дворі в нього розревівся. Сказав, що краще в річку, ніж знову світом котитися. А він мені відповів: не ти собі життя дав, не тобі його й забирати. Пустив до флігеля. З умовою: не пити, не бешкетувати, працювати, скільки сил є. Так я й залишився. Ріжу по дереву, людям щось роблю, йому з травами допомагаю. Тільки сина знайти все одно не зміг. Або не зумів. Або сил не вистачило. Не знаю, як чесно сказати…
