До селища, де жив знахар, добиратися довелося довго. Спершу автобус трусився засніженою дорогою майже дві години, потім Олеся йшла пішки, кутаючись у шарф і стискаючи сумку під пахвою. На околиці стояв дім, який одразу вирізнявся серед інших. Невеликий, міцний, доглянутий, з різьбленими віконницями, дерев’яними птахами під дахом і акуратною доріжкою до ґанку. З димаря підіймався дим, у вікні горіло жовте світло.
Олеся зупинилася біля хвіртки. Серце билося так сильно, ніби вона прийшла не до чужого старого, а просто в минуле. У голові миготіли тривожні думки: а що, як це Тарас? А що, як він одружений? А що, як щасливий і зовсім не хоче згадувати дівчину, яка не дочекалася його листів? А якщо це взагалі помилка, і вона зараз матиме безглуздий вигляд перед незнайомою людиною?
Вона все ж постукала. На подвір’ї загавкав собака, почулися кроки. На ґанок вийшов літній чоловік із густою сивою бородою й уважними, несподівано живими очима. Це точно був не Тарас. Олеся навіть розгубилася, не знаючи, що сказати.
Старий, здається, зрозумів її збентеження й усміхнувся.
— Не стій на морозі, заходь. Раз дорогу знайшла, значить, не дарма прийшла.
У домі було тепло. На стінах висіли пучки сухих трав, на столі стояли баночки з корінням, біля печі сушилися рукавиці. У повітрі змішалися запахи м’яти, диму, дерева й чогось гіркуватого, лікувального.
— Звати мене Яків Демидович, — відрекомендувався господар. — А тебе як величати?
— Олеся.
— Ну от, Олеся, сідай. Розповідай, що привело. Хвороба? Туга? Чи й те, й інше?
Його прямота чомусь не образила. Олеся опустилася на лаву, зігріла змерзлі пальці об чашку трав’яного настою й раптом сказала більше, ніж збиралася:
— Чоловік пішов. До іншої. У них дитина. А я, мабуть, дітей мати не можу. От і подумала… Може, ви хоч чимось допоможете.
Яків Демидович узяв її долоню у свої широкі теплі руки й заплющив очі. Мовчав довго. Олеся вже пошкодувала, що почала цю розмову, коли він нарешті промовив:
— Хто тобі в голову вклав, що ти безплідна? Не бачу я такого. Будуть у тебе діти. Син і донька. Запам’ятай мої слова.
Вона нервово всміхнулася.
— Мені б вашу впевненість.
— Впевненість не моя, — спокійно сказав старий. — Я тобі збір дам. Питимеш місяць, по пів склянки перед сном. Але ж ти не тільки по це прийшла.
Олеся завмерла.
— Чому ви так вирішили?
— Бо не про трави ти думаєш. Очі в тебе весь час убік тікають, ніби тримаєш запитання й боїшся його випустити.
Вона дістала з сумки той самий папірець, зім’яла його в долоні й тихо розповіла про виклик, про хлопчика, про стареньку, про загадки. Потім вимовила другу загадку майже пошепки:
— Стиснеш її в долоні міцно — все одно втече між пальців…
Яків Демидович не здивувався. Тільки всміхнувся в бороду.
— А, то ось що тебе привело. Ці загадки мені одна людина розповідала. Тарас Савчук його звати.
У Олесі потемніло в очах.
— Він живий?
— Живий. Тільки життя його добре поламало. Був чоловік діловий, руки золоті, а після аварії в кріслі опинився. Пів року тому до мене дістався. Сподівався, що я його на ноги поставлю. А я не чарівник. Травами біль полегшити можна, сили підтримати можна, але там операція потрібна.
Старий помовчав, зітхнув і провадив далі:
— Дружина його обібрала, житло продала, справу чужим людям віддала, сина вивезла й бачитися не дає. Йому й подітися було нікуди. Я пустив його до флігеля. Він чоловік непоганий, роботящий. У мене сарай під майстерню пристосував, по дереву ріже так, що люди дивуються. Дім мій теж його руками оздоблений. А загадки — це так, любить він їх. То мені загадає, то людям, що по трави приходять.
Олеся вчепилася пальцями в край столу.
— Будь ласка, відведіть мене до нього. Це він. Я знаю, що він.
Яків Демидович подивився на неї уважно, без зайвих запитань.
— Ходімо. Узимку він далеко не вибирається. У флігелі має бути…
