Того вечора Олеся чекала на Віктора вдома в темряві. Вона не вмикала телевізор, не готувала вечерю, не намагалася відволіктися. Просто сиділа в кімнаті, де ще недавно намагалася зберегти видимість сім’ї, і слухала, як у коридорі цокає годинник. Коли ключ нарешті повернувся в замку, їй здалося, що це звук не дверей, а останньої надії, яка ламається.
Віктор увійшов пізно. Побачивши дружину в кріслі, він зупинився.
— Ти чого не спиш?
Олеся підвела на нього очі. Говорити було важко, але вона змусила себе.
— Я бачила тебе. З жінкою. І з дитиною. Не треба нічого вигадувати, Вікторе. Я все зрозуміла.
Він кілька секунд мовчав, потім раптом видихнув так, ніби сам утомився ховатися.
— Отже, дізналася, — сказав він. — Може, воно й на краще. Я давно хотів сказати, але не знав як.
Олеся відчула, як усередині щось обірвалося остаточно.
— Ти живеш із нею?
— Так. Я люблю її. Вона інша, розумієш? Жива, гаряча. І дитину мені народила відразу. З нею я почуваюся чоловіком.
Він говорив ці слова без крику, майже буденно, і від цього було ще болючіше. Олеся сиділа нерухомо. Їй здавалося, що вона перетворилася на скло: будь-яке слово може розколоти її на дрібні гострі уламки.
— Іди, — сказала вона нарешті. — Я тебе не триматиму. Тільки навіщо ти стільки часу брехав?
Віктор не відповів. Зібрав речі швидко, ніби давно вирішив, що саме візьме. Коли двері зачинилися за ним, Олеся ще якийсь час сиділа в тій самій позі. А потім її прорвало. Вона плакала так, як не плакала навіть у дитинстві після батькових скандалів. Плакала від приниження, від самотності, від думки, що інша жінка змогла народити Вікторові дитину, а вона — ні.
Три дні Олеся майже не вставала з ліжка. На роботі взяла відгули, телефон вимкнула, їжі не готувала. Вона лежала обличчям до стіни, у старій піжамі, з розпухлими очима, і думала, що тепер її життя буде порожньою кімнатою, де ніхто нікого не чекає.
Врятував її сусід Аркадій Петрович — добродушний чоловік із квартири навпроти. Він чув крізь стіну, як вона плаче, бачив, що не виносить сміття й не виходить по хліб. Спитати прямо не наважився, зате вигадав допомогу по-своєму.
На четвертий день у двері подзвонили. Олеся довго не відчиняла, але дзвінок повторився. Вона насилу підвелася, пішла до передпокою й розчинила двері. На килимку сиділо крихітне кошеня димчасто-сірого кольору. Воно тремтіло, жалібно нявчало й дивилося на неї величезними блакитнуватими очима.
— Господи, — розгублено прошепотіла Олеся. — Ти звідки взялося таке?
Кошеня підвело мордочку й нявкнуло ще жалібніше. Олеся взяла його на руки, і воно відразу притулилося до її грудей, ніби все життя тільки цього й чекало. У цю мить із сусідніх дверей визирнув Аркадій Петрович.
— О, який красень! — здивувався він надто виразно. — Твій?
— Та який мій, — зітхнула Олеся. — Хтось підкинув. Не знаю, що тепер робити. Може, вам потрібен?
— Мені не можна, у мене пес ревнивий, — квапливо відмовився сусід. — А тобі, Лесю, саме те. Кіт удома чекає, муркоче, душу лікує. Залиш. Не пропадати ж йому на холоді.
Вона розуміла, що не готова ні до лотків, ні до корму, ні до турботи про когось живого. Але вигнати малюка не змогла. Назвала його Димком — за м’яку сіру шерсть. Того ж вечора налила йому теплого молока, влаштувала лежанку в коробці, а потім довго сиділа на підлозі й дивилася, як він, наївшись, смішно вмивається лапкою.
Коли кошеня видерлося їй на коліна й замуркотіло, Олеся вперше за кілька днів відчула не біль, а тихе тепло. Маленька істота не знала ні про зраду Віктора, ні про її нездійснене материнство, ні про страх старості на самоті. Їй потрібні були тільки її долоня, її голос, її дім. І цього виявилося досить, щоб вона наступного дня підвелася, вмилася, пішла до магазину по корм і, сама того не помітивши, почала повертатися до життя.
Тому, коли згодом хворий хлопчик Назар, стара бабуся й дві забуті загадки раптом з’єдналися в один ланцюжок, Олеся вже не змогла відмахнутися. Адреса знахаря лежала в неї в сумці кілька днів. Вона діставала папірець, перечитувала, ховала назад. А потім вирішила: якщо є хоч найменша можливість дізнатися щось про Тараса, вона поїде…
