Проводи Тараса до армії стали для Олесі першим справжнім прощанням, від якого серце боліло фізично. У селищі зібралися сусіди, родичі, знайомі; хтось приніс пироги, хтось гармошку, хтось голосно бажав хлопцеві удачі й швидкого повернення. Літній вечір був теплий, пахло пилом, річкою й скошеною травою. Сміх, пісні, розмови — усе зливалося в один шум, а Олеся майже не чула нічого, крім власного пульсу.
У розпалі веселощів Тарас нахилився до неї й тихо сказав:
— Ходімо звідси. Хоч ненадовго. До нашої верби.
Вона кивнула відразу, навіть не озирнувшись. Вони втекли до річки, туди, де вода темніла під вечірнім небом, а віти старої верби низько торкалися берега. Тарас узяв Олесю за руки, довго дивився на неї, ніби хотів запам’ятати кожну рису.
— Лесенько, — прошепотів він, — я повернуся. Ти тільки дочекайся мене. Я писатиму, чесно. Ти в мене одна така.
Вона плакала й усміхалася водночас.
— Я дочекаюся, Тарасе. Куди я дінуся? Ми ж із тобою з дитинства разом. Я без тебе навіть не вмію.
Тієї ночі вони вперше поцілувалися по-справжньому — не несміливо, не випадково, а так, ніби обоє давно чекали й боялися цієї миті. Олеся потім багато років згадувала запах річкової води, його гарячі долоні, шепіт біля самого вуха й відчуття, що весь світ звузився до них двох.
Вони думали, що розлучаються ненадовго. Що мине два роки, Тарас повернеться, і все продовжиться з того самого місця, де обірвалося. Спершу так і здавалося. Він писав часто: розповідав про службу, про хлопців, про нудьгу, про те, як уночі згадує їхню річку. Олеся чекала листів, перечитувала їх до м’яких згинів на папері й ховала в коробку під білизною.
Але вдома ставало дедалі важче. Мирон пив частіше, Софія Андріївна старіла на очах, а Олеся дедалі ясніше розуміла: якщо вона залишиться, то задихнеться в цьому колі страху, жалю й порожніх обіцянок. Вона вирішила поїхати до великого міста й вступити до медичного училища. Мати не стримувала. Тільки мовчки зібрала їй вузлик, поклала туди теплі шкарпетки й перехрестила на порозі.
Навчання захопило Олесю цілком. Велике місто шуміло, квапило, лякало й манило. Лекції, практика, гуртожиток, нові знайомства, нічні підготовки до заліків — усе це поступово відсунуло селище й Тарасові листи кудись у глибину пам’яті. Вона відповідала дедалі рідше, потім одного разу не відповіла зовсім. Не тому, що розлюбила. Радше тому, що не знала, як поєднати колишню себе з тією, новою, яка вчилася жити без оглядки.
Після училища вона влаштувалася фельдшеркою. Тоді ж у її житті з’явився Віктор. Він був старший, упевненіший, говорив спокійно, носив дорогий годинник і здавався людиною, поруч із якою нарешті можна перестати боятися завтрашнього дня. У нього була своя справа, своя квартира, знайомі, плани. Після хаосу дитинства ця ґрунтовність здалася Олесі майже щастям.
Віктор залицявся красиво, умів добирати слова й подарунки. Він не підвищував голосу, не пив до нестями, не розмахував кулаками. Олеся вирішила, що саме це і є надійність. Вони одружилися швидко. Перші місяці були теплими: спільний дім, новий посуд, розмови вечорами, несмілива надія на дитину.
Але роки минали, а дитини не було. Спершу Віктор мовчав, потім почав кидати короткі фрази, від яких Олеся стискалася всередині.
— Може, тобі все-таки варто серйозно обстежитися? — казав він. — Скільки можна чекати?
Вона й сама звинувачувала себе. У юності одного разу провалилася в крижану воду, довго хворіла, мати лікувала як могла, а потім лікарі говорили про ускладнення. Олеся запам’ятала це як вирок, хоч повноцінного обстеження так і не пройшла. Їй було легше вважати винною себе, ніж почути підтвердження від фахівця.
Віктор дедалі частіше затримувався, їздив у «ділові поїздки», повертався без грошей і з роздратуванням у голосі. Колеги обережно натякали, що бачили його з молодою жінкою — то в кафе, то біля магазину, то в машині. Олеся не вірила. Точніше, забороняла собі вірити. Їй здавалося: якщо не назвати біду вголос, вона ще може виявитися помилкою.
Але одного вечора автобус, у якому вона їхала додому, застряг у довгому заторі. Олеся бездумно дивилася у вікно й раптом побачила Віктора. Він ішов тротуаром, усміхався молодій ошатній жінці й котив перед собою дитячий візочок. Поруч із ними було стільки буденного родинного спокою, що в Олесі спершу навіть не вийшло вдихнути. Їй захотілося вибігти, схопити його за рукав, спитати, хто ці люди і чому його обличчя поруч із ними таке щасливе. Але автобус стояв, двері були зачинені, а вона сиділа, вчепившись у поручень, і розуміла: все, що вона боялася назвати, вже давно сталося…
