Олеся теж розповіла йому про себе. Про те, як поїхала вчитися, як поступово перестала писати, бо життя підхопило й понесло. Про Віктора, який здавався надійним, про довгі роки без дітей, про власний сором і страх. Про те, як побачила чоловіка з іншою жінкою і візочком. Про розлучення, після якого три доби не хотіла жити. Про кошеня Димка, підкинуте під двері, яке витягло її з темної ями простим довірливим муркотінням.
Тарас слухав, не перебиваючи. На його обличчі змінювалися біль, жаль, ніжність. Коли вона закінчила, він довго мовчав, потім тихо сказав:
— Виходить, нас обох життя по різних кутках било. А ми все одно зустрілися.
— Завдяки твоїм загадкам, — спробувала всміхнутися Олеся. — Уявляєш? Стільки років минуло, а вони дорогу показали.
Вони сиділи поруч до сутінків. За маленьким вікном темнів двір, на шибці проступали морозні візерунки, у печі потріскували дрова. Їм обом здавалося, що часу мало і водночас надто багато. Хотілося розповісти все одразу й просто мовчати, тримаючись за руки.
Олеся дивилася на Тараса й розуміла: почуття, яке вона колись сховала в пам’яті як юнацьку ніжність, нікуди не зникло. Воно стало іншим — глибшим, тихішим, болючішим, але не вмерло. Перед нею був не той безтурботний хлопець біля річки, а змучений чоловік в інвалідному візку. І все ж її серце впізнало його відразу.
— Мені пора, — сказала вона нарешті, хоч ці слова далися важко. — Завтра зміна. І Димок удома сам.
Тарас кивнув, але пальців не розтиснув.
— Я розумію. Тільки… приїжджай ще. Тепер я чекатиму. Як тоді ти чекала на мене.
Олеся нахилилася й поцілувала його в щоку, потім у чоло.
— Я допоможу тобі, чуєш? Сина знайдемо. Ти мені напиши все, що пам’ятаєш: адресу Лариси, її матері, будь-які зачіпки. Я спробую дізнатися.
Він дивився на неї з такою надією, що в Олесі стиснуло горло.
— Лесю, якщо ти зможеш хоча б дізнатися, де Назар… Я не прошу більшого. Я просто хочу знати, що він живий, здоровий, що його не скривдили.
— Не тільки дізнаємося, — твердо сказала вона. — Ти його побачиш.
Яків Демидович провів її до дороги. Перед автобусною зупинкою він зупинився і, мружачись від вітру, промовив:
— Добре, що приїхала. У нього сьогодні очі вперше за пів року живими стали.
Олеся не відповіла. Якби відкрила рота, знову заплакала б. В автобусі вона дістала записку Тараса, але читати не наважилася. Тільки притискала її до долоні, ніби там було не кілька рядків, а ціла доля.
Удома вона так і не заснула. Димок згорнувся клубочком у неї під боком, а вона лежала, дивлячись у стелю, і згадувала Тарасові руки, його голос, його зізнання у власній слабкості. Їй було боляче за нього, соромно за себе, страшно за хлопчика, якого він стільки років не бачив. Але разом зі страхом з’явилося дивне, майже забуте відчуття сили. Вранці, після зміни, Олеся розгорнула записку й прочитала адресу, яку дав Тарас. На аркуші було написано: старий будинок біля школи, квартира двадцять перша, Дарина Петрівна, Назар Савчук…
