Олеся перечитала записку двічі. Потім утретє, вже повільніше, ніби сподівалася, що літери зміняться. Але ні. Це був той самий будинок, куди вона нещодавно приїздила до хворого хлопчика. Та сама квартира. Та сама літня жінка з палицею. Той самий Назар, якому вона загадувала загадки, не підозрюючи, що перед нею син Тараса.
Збіг був такий неймовірний, що Олеся спершу навіть засміялася — коротко, нервово, майже беззвучно. Потім сміх урвався. Усе всередині неї напружилося. Тепер треба було йти до Дарини Петрівни й говорити про речі, до яких неможливо підготуватися. Хто вона така для цієї родини? Колишнє кохання батька дитини? Фельдшерка зі швидкої? Чужа жінка, яка вирішила втрутитися?
Вона купила дорогою солодощі й невелику іграшку — робота з рухомими руками. Їй хотілося прийти не лише з важкою розмовою, а й із чимось радісним для Назара. Коли двері відчинилися, на порозі з’явився сам хлопчик. Він уже мав здоровіший вигляд: щоки порожевіли не від жару, а від звичайної дитячої жвавості.
— Ой, це ви! — зрадів він. — Ви до мене? Тільки уколів більше не треба, я вже майже не кашляю.
Олеся всміхнулася й присіла, щоб опинитися з ним на одному рівні.
— Жодних уколів. Обіцяю. Я до бабусі поговорити прийшла. А це тобі.
Назар узяв коробку, і очі в нього відразу засяяли.
— Мені? Справді? Дякую!
Він побіг до кімнати, а з кухні вийшла Дарина Петрівна. Упізнавши Олесю, вона здивовано поправила хустку.
— Добрий день, лікарко. Ви Назара послухати? Йому вже краще, слава Богу. Кашель лишився, але температури немає.
— Я рада, що йому легше, — сказала Олеся. — Але прийшла я не зовсім як медик. Дарино Петрівно, мені треба з вами поговорити. Розмова непроста.
Старенька насторожилася.
— Що сталося?
Вони сіли на кухні. Олеся якийсь час дивилася на клейонку з вицвілими квітами, збираючись із духом, потім промовила:
— Я нещодавно зустріла людину. Його звати Тарас Савчук. Він каже, що був одружений із вашою донькою Ларисою. І що Назар — його син.
Дарина Петрівна зблідла так різко, що Олеся злякалася. Старенька схопилася за край столу, дихання в неї збилося.
— Савчук? Тарас? — перепитала вона. — Зачекайте… Я такої людини не знаю. Лариса… вона ніколи мені чоловіка не показувала.
— Але донька у вас Лариса?
Літня жінка повільно кивнула. В очах її з’явився біль, давній і глибокий.
— Лариса, так. Моє лихо. Моя рана, яка ніяк не загоїться.
І вона почала розповідати. Спершу неохоче, ніби кожне слово доводилося витягати з пам’яті з коренем, потім дедалі швидше. Лариса в дитинстві була розумною, жвавою, вродливою дівчинкою. Пізня дитина, довгождана, тому Дарина Петрівна надто багато їй дозволяла, надто часто прощала примхи. А в сімнадцять доньку ніби підмінили. Нічні гулянки, подруги, кавалери, брехня. Мати сварила, плакала, просила схаменутися — все було марно.
— Потім вона поїхала до великого міста, — говорила старенька, тереблячи край хустки. — Сказала, що вчитиметься. Дзвонила рідко, все твердила: у мене добре, я влаштувалася, я доросла. Приїздила кілька разів, та й то ненадовго. Одяг дорогий, звички чужі. Я питала, звідки гроші, а вона сміялася: мовляв, кавалер багатий, скоро заміж вийду.
На весілля матір не покликали. З чоловіком не познайомили. Про онука Дарина Петрівна дізналася тільки тоді, коли Лариса одного разу з’явилася на порозі з маленьким Назаром і валізою. Сказала, що розлучилася, що чоловік гуляв, що квартиру продали й гроші поділили. Плакала, клялася, що тепер візьметься за розум.
— Я повірила, — гірко сказала Дарина Петрівна. — Куди мені було подітися? Донька є донька. А Назарчик… Я його як побачила, так душею приросла. Тихий був, лагідний, оченятами світився. Але Лариса довго вдома не всиділа. Гроші в неї були, працювати не хотіла. Казала: не для того я народилася, щоб за копійки спину гнути. Знову подруги, гулянки, чоловіки. Сина наче любила, але як іграшку: поцілує, подарунок дасть і знову кудись біжить.
Рік тому Лариса зникла. Просто пішла й не повернулася. Дарина Петрівна зверталася до поліції, чекала дзвінка, дослухалася до кроків на сходах. Назар питав про матір, плакав, потім притих. Щоб не ранити його ще дужче, бабуся сказала, що батько помер, а мати десь далеко. І сама не знала, що з цього брехня, а що вже майже правда…
