— Я вам фотографію покажу, — раптом сказала Дарина Петрівна. — Лариса незадовго до зникнення принесла. Залишила на столі, ніби навмисне. Може, ваш Тарас її впізнає. Хоч я все одно не розумію, як це може бути.
Вона насилу підвелася, пішла до кімнати й повернулася з рамкою. На знімку усміхалася Лариса — вродлива, доглянута, із самовдоволеним блиском в очах. Поруч із нею стояв чоловік, обіймаючи її за талію.
Олеся глянула — і світ на секунду розпався.
Це був Віктор.
Її колишній чоловік. Той самий чоловік, якого вона бачила з Ларисою і дитячим візочком. Той, через кого вона лежала обличчям до стіни й вважала себе безплідною, непотрібною, зламаною.
Олеся не відразу зрозуміла, що плаче. Сльози потекли самі, гарячі, безупинні. Дарина Петрівна перелякалася, заметушилася, стала шукати краплі.
— Що з вами? Ви знаєте її? Або його? Господи, та скажіть же!
Олеся насилу видихнула.
— Чоловіка знаю. Це мій колишній чоловік. Віктор. Ваша Лариса була його коханкою. Я бачила їх разом. У них… у них є дитина.
Старенька завмерла, потім повільно опустилася на стілець. Краплі, які вона тримала для Олесі, сама ж і випила тремтячими руками.
— Ще дитина? — прошепотіла вона. — У Лариси? Значить, вона жива? Вона просто пішла до нього? А Назар? А я? Ми тут її шукаємо, очі виплакали, дитина матір чекає, а вона нову сім’ю влаштувала?
Олеся мовчала. Їй самій усе це здавалося диким, неправдоподібним, ніби хтось навмисне сплів їхні долі в один тугий вузол.
— Я не знаю всіх подробиць, — сказала вона нарешті. — Але Тарас розповів, що після аварії Лариса забрала сина, продала житло, забрала гроші й зникла. Він інвалід, Дарино Петрівно. Багато років не міг підвестися, був сам. Його прихистив Яків Демидович. Увесь цей час він мріяв знайти Назара.
Старенька дивилася на неї важко, з недовірою й образою.
— А чого ж він раніше не шукав? Якщо батько, чому не прийшов? Чому мій онук ріс без нього?
— Бо був зламаний. Бо залишився без дому, без засобів, без сил. Я не виправдовую його цілком. Він і сам себе не виправдовує. Але він любить сина. Дуже.
Дарина Петрівна стиснула губи.
— Любить… Усі люблять на словах. А дитину ростила я. Я ночами біля його ліжка сиділа, коли він хворів. Я пояснювала, чому мама не приходить. Я слухала, як він питає про тата. І тепер маю віддати його людині, якої жодного разу не бачила?
— Ніхто не збирається у вас його забирати, — м’яко сказала Олеся. — Йдеться бодай про зустріч. Про те, щоб хлопчик дізнався батька.
— Ні, — різко відповіла старенька. — Поки не буде доказів, я нікому Назара не дам. Моя донька була… — вона запнулася, ніби їй самій було соромно вимовляти правду. — Лариса була легковажною. Хто знає, хто батько? Не ображайтеся, але я не вірю словам.
Олеся кивнула. Заперечити було важко. Дарина Петрівна мала право боятися.
Із кімнати вибіг Назар, притискаючи до грудей робота.
— Ви вже йдете? А загадки? Ви ж обіцяли ще прийти!
Олеся присіла й обійняла його.
— Я обов’язково прийду. А зараз одну маленьку загадаю. Перед обідом лапки мити веліли непосиді. Він муркоче: «Потім з’їм, от тоді й буду при ділі». Хто це?
Назар розсміявся.
— Кіт! Це точно кіт! У вас є кіт?
— Є. Димок. Сірий і хитрий.
— Я хочу його побачити!
Дарина Петрівна суворо покликала:
— Назаре, не затримуй Олесю Миронівну. Їй пора.
Олеся підвелася. На душі було важко: вона прийшла з надією, а йшла з вузлом іще складнішим. Але тепер бодай стало ясно, де шукати Ларису і через кого можна дістатися до правди. Біля дверей вона обернулася.
— Дарино Петрівно, я вас розумію. Справді. Але якщо експертиза підтвердить, що Тарас батько, ви дозволите їм побачитися?
Старенька довго мовчала.
— Доведете — тоді поговоримо. А поки бережіть свої обіцянки. Дитина не іграшка…
