До вихідних Олеся жила, мов на натягнутій струні. На роботі вона робила все, що належало, розмовляла з пацієнтами, заповнювала папери, відповідала на виклики, але думками постійно поверталася до Тараса. Їй хотілося негайно поїхати до нього й усе розповісти, та зміни тяглися одна за одною, дороги заметало, а втома вечорами просто валила з ніг.
Коли вона нарешті з’явилася у флігелі, Тарас чекав на неї з таким хвилюванням, ніби від її слів залежало все його подальше життя. Він поголився, вдягнув чисту сорочку, на маленькому столі стояли салат, хліб, чайник і дві чашки. Було видно, що він готувався, хотів зустріти її гідно, хоч руки в нього тремтіли.
— Ну? — спитав він, щойно вона ввійшла. — Ти була там? Бачила його? Лесю, кажи вже, я з глузду з’їду.
Олеся зняла хустку, сіла поруч і взяла його за руку.
— Бачила. Назар живе з бабусею. З Дариною Петрівною. Лариса зникла рік тому. Але, схоже, вона зовсім не зникла.
І вона розповіла все: як дізналася адресу, як Назар відчинив двері, як Дарина Петрівна говорила про доньку, як винесла фотографію. Коли Олеся вимовила, що поруч із Ларисою на знімку був Віктор, Тарас спершу просто дивився на неї, не розуміючи.
— Твій колишній чоловік? — перепитав він. — Тобто моя Лариса і твій Віктор…
— Так. Вони разом. У них дитина. Я сама бачила візочок.
Тарас відкинувся на спинку крісла й тихо вилаявся, навіть не зі злості, а радше від безсилля.
— Бувають же такі вузли. Навмисне не вигадаєш.
Олеся кивнула.
— Назар чудовий. Дуже живий, добрий. Очі твої. Волосся в’ється. Він тягнеться до людей, але відчувається, що йому бракує батьків. Бабуся його любить, це видно. Тільки вона стара, хвора, ледве ходить.
Обличчя Тараса скривилося.
— А я? Що я можу? Сиджу в цьому кріслі, як пень. Рідний син росте без мене, а я навіть приїхати до нього сам не можу. І чи потрібен йому такий батько?
— Потрібен, — жорстко сказала Олеся. — Але самої любові мало. Доведеться діяти. Я вже говорила з юристом. Просто прийти й сказати «віддайте дитину» не вийде. Треба довести батьківство. Треба знайти Ларису. Якщо вона справді покинула Назара, вирішувати питання через суд. І ще — треба думати, як говорити з самим хлопчиком.
Тарас опустив очі.
— Ти маєш рацію. Як завжди. Боляче чути, але маєш рацію. Я багато років жалів себе. Думав про сина щодня, але нічого не робив. Переконував себе, що безпорадний, що не впораюся, що мене ніхто не слухатиме. А Назар тим часом ріс і, може, думав, що батько його покинув.
Олеся не стала пом’якшувати.
— Тобі доведеться колись відповісти йому чесно. Не все, звісно, не дорослий бруд, але пояснити, що ти хворів, що втратив його, що шукав не так, як мав. Діти відчувають неправду.
Тарас кивнув. На очах у нього стояли сльози.
У цю мить до кімнати зайшов Яків Демидович. Видно, він чув частину розмови, але не втручався до останнього.
— Про житло не думайте, — сказав він спокійно. — Якщо все складеться, житимете тут. Дім міцний, місця вистачить. Мені одному давно порожньо. Дитині тут роздолля: ліс поруч, річка, школа в селищі є. А ти, Олеся, якщо захочеш, у медпункті згодишся. Наш старий фельдшер уже давно ледве тримається.
Олеся подивилася на старого з вдячністю.
— Дякую. Але спершу треба повернути Назара до батька хоча б за законом і по совісті.
— Значить, із цього й почнемо, — сказав Яків Демидович.
Тарас стиснув Олесині пальці.
— Я не хочу, щоб ти тягла все сама.
— І не будеш, — відповіла вона. — Ти працюватимеш. Твої різьблені речі треба показати людям. Їх можна продавати через інтернет. Зараз для цього не обов’язково їздити на ринок.
Він здивувався:
— Думаєш, комусь це треба?
— Я бачила твої віконниці, полички, фігурки. Треба. Ще й як. Я сфотографую все, що є, допоможу викласти. Якщо ми збираємося боротися за сина, нам знадобляться гроші. На юриста, на експертизу, на твоє лікування.
Тарас довго дивився на неї, а потім тихо сказав:
— Ти ніби повернула мені не тільки надію. Ти повернула мені мене самого…
